АНТИОЛІГАРХІЧНЕ ПОЛІТИЧНЕ ВИДАННЯ

НАША ЕЛЕКТРОННА АДРЕСА: stopcom@ukr.net            Пишіть нам: stopcom@ukr.net           
Головна сторінка

 
RSS підписка нашого сайту

ПІДПИСКА СтопкомUA


НАВІГАЦІЯ
По сайту
• Головна сторінка
• Україна___ПОЛІТИКА
• Світ_____Н О В И Н И
• Аналітика
• Фото
• Відео
• Література
• АРХІВ НОВИН СТОПКОМУ
• Фото дня (архів)
• Політгумор
Влада Закону
Законність і ваші права
• ВГО "ВЛАДА ЗАКОНУ"
• ЗАКОНОДАВСТВО і ПРАВО
• Коментарі фахівців
• Антикорупційна програма
• Зразки документів
 
Про нас
Проект
• Редакція
• Співробітництво
Повернення на додаткове розслідування: чому ні?
08.06.2010 р.

Суддя, який засуджує невинуватого, засуджує самого себе. (Публілій Сір)

Інститут повернення кримінальних справ на додаткове розслідування в кримінально-процесуальному праві України викликає серед практиків полярні точки зору щодо того, чи потрібен він взагалі. Його вважають навіть однією з найболючіших, теоретично необґрунтованих проблем кримінального процесу.

Перш за все варто звернути увагу на конституційно закріплене положення щодо забезпечення доведеності вини при здійсненні правосуддя, яке повинно бути в кожному випадку реалізовано в стадії судового розгляду справи [1]. За загальним правилом у визначених законом випадках суддя направляє справу на додаткове розслідування в разі необхідності погіршення становища підсудного чи притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб за клопотанням відповідних учасників процесу, а в усіх інших чи визначених законом випадках – за власною ініціативою чи за клопотанням учасників процесу [2; С. 15].

Судовий розгляд — найважливіша стадія кримінального процесу, яка має своїм завданням остаточне вирішення кримінальної справи. При цьому матеріали досудового слідства є основою, на якій розгортається діяльність суду, визначають вихідну позицію початку судового слідства. Від того, наскільки якісно проведено досудове слідство, залежить і належне відправлення правосуддя. Тому в стадії досудового розслідування має бути з’ясовано достатню кількість обставин, зібрано якнайбільше доказів, які свідчать про винність чи невинність особи [3].

Оскільки відомо, що одним із завдань кримінального судочинства є охорона прав та інтересів фізичних осіб, а Конституція України в ст. 3 закріпила, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, що утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави. Враховуючи ці положення, можна дійти висновку, що будь-які порушення прав і свобод людини, в тому числі й під час досудового розслідування, є недопустимими і повинні бути негайно усунуті. Вочевидь, законодавець виходив при введенні розглядуваного інституту кримінального процесу в правовий обіг із того, що, оскільки в суді першої інстанції їх усунення не завжди є можливим, то інститут повернення справ на додаткове розслідування якраз і служить виконанню такого важливого завдання, оскільки відіграє велике значення в кримінальному процесі України і є необхідним для правильного вирішення кримінальних справ.

Однак повернення справи судом на додаткове розслідування для України не є традиційним. Навпаки, відповідно до ст. 13 Статуту кримінального судочинства Російської імперії (затверджений 20 листопада 1864 р.), дія якого поширювалась і на частину сьогоднішньої України, заборонялося «зупиняти вирішення справи під приводом неповноти, неясності або протиріччя законів. За порушення цього правила винні притягуються до відповідальності як за протизаконну бездіяльність влади» [4].

Повернути справу на додаткове розслідування у випадку неповноти слідства мав право лише прокурор. Що стосується суду, то згідно зі ст. 12 названого Статуту «всі судові установи зобов’язані вирішувати справи у точному розумінні існуючих законів, а у випадку неповноти, неясності або протиріччя законів, якими судиме діяння забороняється під страхом покарання, повинні обґрунтовувати рішення загальним змістом законів». Тобто суд мав право лише постановити вирок — обвинувальний чи виправдувальний — або закрити справу. Зволікати, повертати справу кому-небудь суд не мав права. В цьому була суть змагальності сторін, повага до права людини на справедливий і неупереджений суд, який провадиться в розумні строки, суд, який не обвинувачує чи шукає якісь шляхи для обов’язкового обвинувачення, не підміняє прокурора, а зобов’язує до того, щоб кожна сторона в процесі виконувала свої обов’язки з надзвичайною старанністю і добросовісністю.

Ті частини території України, які раніше перебували у складі інших держав, також не знали інституту повернення судом справи на додаткове розслідування.

Слід зазначити, що і перший радянський Кримінально-процесуальний кодекс (далі: КПК) 1923 р. не знав інституту повернення судом справи на додаткове розслідування [5]. Цей інститут з’явився в КПК 1927 р. і в подальшому був розвинутий під впливом уявлень про місце і значення суду не як органу правосуддя, а як органу боротьби зі злочинністю [6].

У радянський період суд тривалий час мав право за власною ініціативою відправити будь-яку справу публічного чи приватно-публічного обвинувачення для проведення додаткового розслідування, якщо, на його погляд, у справі була допущена неповнота, однобічність або необ’єктивність слідства, які не можна було усунути на стадії судового слідства, для вирішення питання про нове обвинувачення підсудного чи про притягнення до кримінальної відповідальності іншої особи. Він мав право це зробити і за клопотанням учасників процесу.

Законом України від 21 червня 2001 р. № 2533-ІІІ, що набрав чинності 29 червня 2001 р., цей порядок змінений. Зокрема, на стадії попереднього розгляду справи суддя відповідно до ст. 246 КПК України з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу своєю постановою повертає справу на додаткове розслідування у випадках, коли під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства були допущені такі порушення вимог КПК України, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду. В усіх інших випадках, тобто для погіршення становища обвинуваченого або притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, суддя може направити справу на додаткове розслідування лише за клопотанням зазначених у названій статті осіб.

На думку В.Т. Маляренка, закріплення в КПК України права суду за власною ініціативою та у визначених законом випадках за клопотанням учасників процесу повертати справу для проведення додаткового розслідування свідчить про незнання або нерозуміння чи небажання розуміти того цивілізаторського шляху в кримінальному процесі, яким ідуть інші країни світу. Адже за змістом чинного КПК України, людина фактично багато разів може переходити зі статусу підсудного в статус обвинуваченого і знову в статус підсудного, не знаючи, коли справа буде вирішена по суті. Це типовий спосіб затягування вирішення справи, її зупинення, за якого про право людини на розумні строки провадження справи не йдеться [7].

Як відомо, більшість європейських країн, в яких є досудове слідство, не надолужують недоліки досудового слідства, якщо їх неможливо усунути в судовому засіданні, за рахунок повернення справи на додаткове розслідування, оскільки знають і вважають, що судове слідство порівняно з досудовим є головним, а не другорядним, що передбачені законом можливості досудового слідства не можуть превалювати над можливостями слідства судового і, крім того, право людини на доступ до правосуддя та на розумний строк провадження в кримінальній справі не дозволяє затягувати у такий спосіб вирішення справи судом.

Серед пострадянських країн прибалтійські країни, Молдова, Російська Федерація та ряд інших відмовилися від повернення судом справи на додаткове розслідування, вважаючи цей інститут таким, що не позначається позитивно на якості досудового слідства та суперечить засадам судочинства і правам людини. Водночас Україна, заявляючи, що вона є правовою державою й такою, що тяжіє до євроінтеграційних процесів, залишає та розвиває цей анахронізм.

Так, в постанові Конституційного Суду Російської Федерації від 20 квітня 1999 р. № 7-п зазначено, що «повернення справи для додаткового розслідування у зв’язку з названими підставами за відсутності відповідних клопотань сторін, тобто коли ні обвинувачення, ні захист не наполягають на цьому, може відповідати лише інтересам обвинувачення, оскільки цим самим забезпечується усунення недоліків саме обвинувальної діяльності в ситуації, коли ні прокурором, ні потерпілим сумніви в доведеності обвинувачення не усуваються. З точки зору інтересів захисту повернення справи на додаткове розслідування в таких випадках не є необхідним, оскільки при повній або частковій недоведеності, а також сумнівності обвинувачення захист вправі розраховувати на винесення судом виправдувального вироку або, відповідно, на визнання підсудного винним у менш тяжкому злочині, ніж йому ставили за вину органи розслідування. Така позиція захисту є допустимою формою відстоювання інтересів підсудного, тому що суд за таких обставин зобов’язаний дотримуватися принципу презумпції невинуватості, закріпленого в статті 49 Конституції Російської Федерації» [8].

На думку В.Т. Маляренка, закріплення в КПК України права суду за власною ініціативою та у визначених законом випадках за клопотанням учасників процесу повертати справу для проведення додаткового розслідування свідчить про незнання або нерозуміння чи небажання розуміти того цивілізаційного шляху в кримінальному процесі, яким ідуть інші держави. Він наголошує, що суди при розгляді кримінальних справ постійно встановлюють факти фальсифікації слідчими доказів і процесуальних документів; у кожній третій справі про тяжкі й особливо тяжкі злочини обвинувачені скаржаться на застосування до них незаконних методів слідства, а незважаючи на те, що з 2001 р. законом істотно обмежено повноваження судів щодо забезпечення повноти розслідування обставин справи, вони нерідко вимушено і всупереч закону перебирають на себе функцію обвинувачення, оскільки прокурори не завжди спроможні якісно зробити це самотужки [9; С. 179].

Як бачимо, інститут повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування фактично є перепоною на шляху застосування основних засад судочинства — про доступ громадян до правосуддя і розумні строки його здійснення. Наслідки існування цього інституту бувають надзвичайно негативними. Так, наприклад, довготривалість досудового слідства і судового розгляду з триманням обвинуваченого, підсудного під вартою, зумовлена в тому числі й поверненням справи на додаткове розслідування, стала предметом розгляду в Європейському суді з прав людини позову Калашнікова, який він виграв у Російської Федерації [10]. Україна поки що не має таких сумних прикладів, але їх вірогідність вважається практиками кримінального процесу очевидною, оскільки, як свідчить судова практика, половина кримінальних справ поверталася судом на додаткове розслідування після трьох — шести місяців судового розгляду, а в окремих кримінальних справах ці строки становили півтора-два роки. Зі справ, що поверталися судом на додаткове розслідування, повторно направлялися в суд з обвинувальним висновком приблизно 80 % і з постановою про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами — приблизно 10 %. Такі факти є особливо болючими для потерпілих, які роками чекають на справедливе правосуддя.

Відповідно до встановленого в Україні порядку кримінального судочинства досудове провадження у справі покликане служити цілям повного й об’єктивного судового розгляду справи. Внаслідок слідчих дій, які провадяться в ході досудового слідства, встановлюється і досліджується більшість доказів у справі. Важливо, що окремі слідчі дії можуть провадитися лише на цій процесуальній стадії. Саме при досудовому провадженні у справі формується обвинувачення, яке стає предметом судового розгляду, і визначаються його межі. Всі суб’єкти досудового провадження у справі мають відповідні права та обов’язки. Конституційні засади судочинства передбачають обов’язковість дотримання процедур кримінального переслідування як гарантію процесуальних прав учасників кримінального судочинства. У зв’язку з цим на досудових стадіях процесу обвинувачення не може формуватись і забезпечуватися доказовою базою з урахуванням даних, отриманих в ході судового розгляду справи. Судове слідство не може слугувати підставою для кримінального переслідування на досудових стадіях процесу. Повернення судом справи на додаткове розслідування з метою ліквідації неповноти проведеного дізнання чи слідства порушує цей принцип.

Етимологія поняття «досудове слідство» свідчить про те, що воно ні за яких обставин не може провадитися після того, як справа була направлена в суд. В жодній нормі Конституції України не йдеться про те, що справа із суду може знову бути повернена для відновлення слідства. В Конституції немає і поняття «додаткове слідство». Додаткове передбачає наявність і основного слідства, однак такого поділу на слідство основне й додаткове ні Конституція України, ні КПК України, ні міжнародні норми не містять [7].

Так, повертаючи справу на додаткове розслідування з мотивів неповноти дізнання чи досудового слідства, яка, на думку суддів, не може бути усунена в судовому засіданні, суди фактично роблять висновок про неможливість постановлення обвинувального вироку на основі тих доказів, які відповідно до закону зібрані у справі, й тому за змістом закону зобов’язані постановити виправдувальний вирок (ст. 327 КПК України).

Разом з тим, як відомо, суд, що виконує свої владні повноваження шляхом здійснення кримінального судочинства на основі змагальності сторін і рівності їхніх прав, при провадженні у справі не може ставати ні на бік обвинувачення, ні на бік захисту, підміняти сторони, перебирати на себе їх процесуальну правомочність, а повинен залишатись об’єктивним і неупередженим арбітром.

У зв’язку з цим суд діє в інтересах обвинувачення й тоді, коли він повертає кримінальну справу на додаткове розслідування за клопотанням прокурора чи потерпілого, оскільки важко уявити ситуацію, за якої обвинувачений чи його представник або захисник просили б суд повернути справу на додаткове розслідування для встановлення якихось обставин чи ліквідації процесуальних порушень закону або погоджувалися з прокурором чи потерпілим. За правовою логікою, а також виходячи з того, що всі сумніви мають тлумачитись на користь підсудного, вони мали б просити про виправдання або певне пом’якшення становища підсудного. Про повернення справи на додаткове розслідування підсудний та його захисник можуть просити лише з метою затягнути вирішення справи і уникнути відповідальності або пом’якшити участь підсудного [9; С. 182].

Значна частина кримінальних справ, направлених судами на додаткове розслідування, стає предметом розгляду апеляційної та касаційної інстанцій. В цьому також є певний інтерес окремих учасників процесу, який полягає в можливості в такий спосіб затягнути розгляд справи, віддалити момент її вирішення. Як свідчить судова практика, а також статистичні дані, судові рішення приблизно в 10 % справ, повернених на додаткове розслідування, скасовуються. Тобто і в тих справах, що направлені на додаткове розслідування, і в тих, що повернені на новий судовий розгляд, суди як першої, так і апеляційної чи касаційної інстанції діють упереджено стосовно пред’явленого особі обвинувачення, оскільки вони хоч і опосередковано, але все ж таки дають оцінку достатності і допустимості доказів, законності чи незаконності певних процесуальних рішень та дій.

Хоч відповідно до КПК України і постанов Пленуму Верховного Суду України суд, повертаючи кримінальну справу на додаткове розслідування, не має права давати оцінку доказам, але ця оцінка фактично дається самим фактом повернення справи на додаткове розслідування, аналізом доказів, підданням критиці певних процесуальних рішень і дій чи бездіяльності органів дізнання та досудового слідства [11]. Без цього не можна уявити зміст постанови чи ухвали суду про повернення справи на додаткове розслідування. Така оцінка фактично дається й апеляційною та касаційною інстанціями як при залишенні судового рішення про повернення справи на додаткове розслідування без зміни, так і при його скасуванні.

Зокрема, залишаючи таке судове рішення без зміни, апеляційний чи касаційний суд, фактично діючи упереджено, задовго до постановлення вироку підтверджує, що доказів недостатньо для обвинувачення особи або вони сумнівні з точки зору порядку їх одержання. І навпаки, скасовуючи таке судове рішення, апеляційний чи касаційний суд тим самим задовго до постановлення вироку стверджує, що сумнівів у справі немає. Зрозуміло, сумнівів щодо доказовості й обґрунтованості обвинувачення.

Таким чином, повернення справи судом на додаткове розслідування — наболіле питання вітчизняного кримінального процесу і його скасування у проекті КПК України є нагальною потребою.

Список використаних джерел:

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 2008 року. // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. - http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0&p=1275977640699447 .

2. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 року. // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. - http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1001-05&p=1275977640699447 .

3. Гудков В. Щодо причин повернення кримінальних справ на додаткове розслідування. // http://mndc.naiau.kiev.ua/krok/2002/9-10/12.htm .

4. Статут кримінального судочинства Російської імперії. - Затверджений 20 листопада 1864 р. // http://civil.consultant.ru/sudeb_ustav/ .

5. Российское законодательство X—XX веков. Судебная Реформа. — Т. 8. — С. 121.

6. Уголовно-процессуальный кодекс УССР 1927 года. - М.: Юридическое издательство НКЮ Союза ССР, 1939. – 194 С.

7. Маляренко В.Т. Щодо повернення судом кримiнальної справи на додаткове розслiдування та прокурору. // Вісник Верховного Суду України 2004. - № 6 (46). // http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/06F93C26A3E9EF52C2256EC400305F70?OpenDocument .

8. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 20 апреля 1999 г. № 7-п по делу о проверки конституционности положений пунктов 1 и 3 части первой статьи 232, части четвёртой статьи 248 и части первой статьи 258 уголовно-процессуального кодекса РСФСР. // http://www.taxpravo.ru/arbitration/resolution/article307939 .

9. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті євростандартів: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 512 С.

10. Справа "Калашников проти Росії". Станом на 27 березня 2007 року. // Юридичний вісник України. - N 42. - 2002. - 19-25 жовтня. // http://uazakon.com/document/spart09/inx09995.htm .

11. Постанова Верховного Суду України вiд 11.02.2005 року № 2 “Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування”. // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. - http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=va002700-05 .

Демінська А.А.


Передрук дозволено тільки з посиланням на джерело та автора в друкованому виданні та гіперпосиланням в інтернет-виданні. Всі публікації захищені Законом України «Про авторське право і суміжні права».






МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ