АНТИОЛІГАРХІЧНЕ ПОЛІТИЧНЕ ВИДАННЯ

НАША ЕЛЕКТРОННА АДРЕСА: v_zakon@ukr.net            Пишіть нам: v_zakon@ukr.net           
Головна сторінка

RSS підписка нашого сайту

ПІДПИСКА СтопкомUA


Влада Закону
По сайту
• Головна сторінка
• АРХІВ: Новини Оголошення Заяви
Про нас
Проект
• Редакція
• Співробітництво



ТИСАБЕЧ — ЖАНДАРМ ЄВРОПИ І ГАНЬБА УГОРЩИНИ
02.04.2014 р.

Зробити такий висновок нас заставила звичайна спроба просто сходити на той бік кордону — в благословенну і милу Європу. Так-так, просто перейти красуню Тису, поставити штамп у паспорті на пішому переході в селищі Вилок Виноградівського району, купити кілька шоколадок і повернутися з новими силами для розбудови рідної України. Боже, як ми чекали приязних посмішок угорських митників після Майдану, який гнітюче вплинув на нас, двох громадян України.

Угорські митники чомусь минулої суботи швиденько пропускали явно люмпенізованих суб’єктів з прикордонних сіл, але неприємно перелякалися нас, журналістів, у очах яких мінімально животів вогник свободи. Угорська дама в формі свердлила «чарівними» очима Зубачеві фото на Шенгенських відмітках, дзенькала телефонним апаратом, щось по-качиному крякаючи в слухавку. Нарешті на закличні дзвінки прийшов митник-легінь з вогнем непримиренної ненависті в очах до незрозумілого українця Зубача. Ця людина взагалі майже нічого, перебуваючи на роботі на українсько-угорському кордоні, не розуміла ні російською, ні українською, ні білоруською, ні польською мовами. Слава, звісно, Угорщині, але такому бевзю при «виконанні» службових обов’язків — ганьба.

Він п’ятдесят разів (!) перегорнув посторінково («О, садист!» — болісно думав Зубач. — «За що ти мене так, друга і патріота Угорщини?!») і час від часу запитував, що Зубачу потрібно в його країні.

—Магазин, — отупіло від такої підозріливості повторював я.

Він гортав паспорт далі і знову питав те саме.

—Магазин, — знову стражденно казав я.

Він, напевно, не знав, що таке «магазин» і дуже видимо лютував від цього. А мені не приходило на пам’ять це слово по-угорському. Та, зрештою, я й перестав його пригадувати, гостро розчарований такою дебільністю заповітної і милої мені перед тим угорської сторони на цьому напрямі. Над Тисою віяв вільний вітер, а в митній будці законсервувалося повітря явного фашизму. Невже за таку Європу ми боролися, за оцю, де нас можуть розпинати ні за що? Просто так, бо якійсь напівбожевільній працівниці митниці здалося, що журналістам з України неприпустимо ходити купувати за свої гроші шоколадки в милій Угорщині?!

Я опам’ятався, перебуваючи в онімілій задумі, від того, що двоє фактичних злочинців протягували мені паспорт, а погляди їх говорили: «Іди!» Це нагадало фільми часів Великої Вітчизняної війни, коли фашисти говорили те саме, а потім пускали в спину навскіс чергу з автомата. Я про всяк випадок оглянувся. Не стріляли! Вже на тій стороні мене очікував зацькований міжгірський публіцист Михайло Юрик.

Далі ми вже дивилися на Європу на рівні села Тисабеч разом. І бачили, чорт візьми, що саме такі митники винні, що угорська громада перестала звертати увагу на неєвропейські тенденції, що з’явилися в зовнішньому вигляді населеного пункту. Пропускання сюди не так інтелектуалів, як людей малокультурних, породили кругом бруд, байдужість корінного населення до своєї великої угорської батьківщини. Асфальт «покрив себе» ганебними дірками, узбіччя потерпали від сміття. І ті самі антидемократичні митники явно заслужили, щоб постановою свого уряду за непристойну неєвропейську поведінку на кордоні перед лицем українських журналістів їм би присудили тиждень виправних робіт по очищенню стічних канав, наповнених сміттям. Дбайте, мовляв, про свою батьківщину не жандармською невиправданою поведінкою, а звитяжною працею. Пара «митник-митниця» вповні заслуговувала на роль спортсменів, які би продуктивно займалися «парним фігурним катанням» у стічних канавах Тисабеча. В селі ж прикро бачити загати тютюнових недопалків, пластику, навіть обривки колючого дроту (чи не з Другої Світової?). В Словаччині за українськими Малими Сельменцями панувало, за нашими спостереженнями, дзеркало щастя і суспільної чистоти. Етнічним угорцям мало би бути соромно за Тисабеч, що є люстром Угорщини на цьому напрямку прикордонного руху.

Далі нам згадалося миле містечко Загонь. Наскільки більш професійні там митники! Які вони ввічливі! Яка радість розливається в грудях після перетину кордону на маленькому казковому поїзді. Така велика і трепетна, що ми часто просто так, на якихось кілька годин їздили туди. Мріялося там мати невелику квартиру, просинатися щоранку з усвідомленням великого неземного щастя: «Я живу в Загоні моєї рідної Угорщини!» Так-так, через чудову поведінку і професіоналізм працівників угорської прикордонної обслуги в Загоні і насправді Угорщина відчувалася своєю, де хотілося бути… бути завжди…. Просинатися щоранку, бігти казковими вуличками, де співають по-інтернаціональному веселі півні, ходити до пам’ятника всесвітньому письменнику Петефі, у їхню «вароську хижу» — міську управу — для швидкого вирішення дрібних проблем і просто до друзів на каву. …Тисабеч, учися в Загоні!.. Не ганьбіть Європу! Нам за вас соромно!

Василь ЗУБАЧ,

Михайло ЮРИК.

---Післяслово-----

ХІБА РЕВУТЬ МИТНИКИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?

Знаєте, коли ясла повні, митники не ревуть.

Цей різновид живих організмів націлений, у першу чергу, на особисте збагачення. Вони ж, сердешні, вимушені втрачати своє життя на забезпечення різних схем, жити по графіку, а тому для рятівної компенсації будують будинки великого об’єму над землею і під землею, моделюючи одночасно рай і пекло (для гармонії свого приватизованого мікрокосму), а в порожнини осель напихають всяке добро, щоб гратися.

Звичайно, наші митники — національні. Такі пориви для них зовсім не характерні, в дірках їхньої одежі свистить закарпатський вітер, як невід’ємна частина вітру українського, національного, в животі в них порожньо, а голова набита, як ізюмом, цитатами з Шевченка. Зажерливі, як ви вже здогадалися, митники європейські. І це так гірко, що хочеться плакати довго, а ще і тяжко при цьому завивати, як вітер над однією з річок України.

Ви вже, українські бідолахи, зрозуміли до чого я веду і густо почервоніли. Через те відчули ганьбу, що саме ми, українці, стали винними в тому, що європейські митники стали биками, котрі ревуть, коли їм не «підсипають» регулярно в резервуари для наживи — ясла, якщо по-нашому.

«Гей, бики, чого ж ви стали на нашому порозі в Європу?» — говорив ще один старий український поет свого часу, коли ще не треба було входити в корупційні схеми для отримання національних літературних премій. Нові українці знайшли відповідь на це запитання. Україна, яку вивертали в свої бездонні кишені виродки-президенти, геть зіпсувала «баблом» спершу якраз цнотливих європейських митників. Вони там, у неповторній Європі, дуже чемні і скромні на предмет того, щоб дати щось, наприклад, ось тобі поетичному українцю з Кіровограда, чи, можливо, з колись бандерівського Космача. Але коли тобі з дня у день пхають за пазуху то долари, то різні нетлінні цінності у вигляді золота і діамантів — то скромність змінюється на загребущість, жадібність, майновий вампіризм. Отже, на шкоду українському громадянському суспільству — спільноті чесних людей з полум’ям національно-визвольної боротьби в очах як самок, так і самців — в Європі гарцював, не притаманний нашому духу, українець-чужинець, породжений вітром моторошного старшого Сходу. Протягом злочинної діяльності президентських команд-визискувачів європейським самцям і самкам на очі монотонно з’являвся виключно новий українець — рекетир, падло, розтлінник, наркоман. Для якого вищим принципом цього світу було слово «жерти», а за великим рахунком — «поглинати». Жерти, що над усе. Жерти, що ВСЕ. Все попало жерти-поглинати, а що в рот не попало, заливати за шкуру європейським митникам, щоб теж ставали «шкурами» і не заважали іти в Європу для досягнення ідеалів захребетного існування.

Наразі, отже, справу Майдану необхідно поширити на Європу — провести чистку авгієвих стаєнь на кордонах, вдатися до спільної з не попсованими європейцями педантичної перевірки і виправлення на новий копил прикордонних злочинних схем, на які відразу (ми, патріоти, свято віримо в це) вкажуть наші митники, котрі після Майдану негайно стали чесними, віддали зайве на допомогу братам і сестрам з Криму, а в останньому своєму наметі ділять сухарі з тамтешніми татарами, які втекли від моторошного російського гніту до нас — любих закарпатців, добріших за яких у цьому світі немає.

За цими достойниками пан європеєць і мусить наразі вимірювати нового європейця українського взірця. І впускати в свою заповітну європейську «хату» вже не держиморду, наркомана, курваша, кримінальну падлюку, а інтелектуала, хто несе не багаті валізи, а ідеї — поета, прозаїка, філософа, правника, медика. Чи готові ви, європейці, до цього? Чи вам влаштувати «закат Європи» (Шпенглер), запустивши нову навалу тих же людино-собак, які геть зіпсували ваших митників на кордонах зі сторони Європи, і через те вже ми мусимо їх люструвати, вичавлювати, як вошей?.. Ви ж, європейці, часто занадто бюрократичні і делікатні, коли треба боротися за велику і прозору людяність у загальнолюдському сенсі, перед якою гроші просто полова…. Тож не ставайте «половцями»!

Василь ЗУБАЧ, громадянин, котрий не псував європейських митників через хронічну відсутність готівки




Передрук дозволено тільки з посиланням на джерело та автора в друкованому виданні та гіперпосиланням в інтернет-виданні. Всі публікації захищені Законом України «Про авторське право і суміжні права».






МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ