АНТИОЛІГАРХІЧНЕ ПОЛІТИЧНЕ ВИДАННЯ

НАША ЕЛЕКТРОННА АДРЕСА: v_zakon@ukr.net            Пишіть нам: v_zakon@ukr.net           
Головна сторінка

RSS підписка нашого сайту

ПІДПИСКА СтопкомUA


Влада Закону
По сайту
• Головна сторінка
• АРХІВ: Новини Оголошення Заяви
Про нас
Проект
• Редакція
• Співробітництво



Сага про Ріната (Леонідовича)
17.04.2014 р.

У давнину про нього однозначно написали б поему, кілька балад і солідний епос з переліком звершень та подвигів. Штат висококваліфікованих трубадурів, особисті літописці, рейтингові глашатаї не залишили б нащадкам жодного сумніву – епоху творив він.

Донедавна все приблизно так і відбувалося: сильний лідер згуртував роз’єднані ватаги, збудував стадіон і змусив рахуватися з інтересами «своїх» решту королівства (країни). Донедавна у це можна було повірити.

Щоправда, в інших літописах містилися б відомості далекі від компліментів, та й епоха відображена була б не так однозначно. Конкуренція між правдами була завжди. Як і принцип конвертації ідей та впливу у владу, а отже – у гроші. А також зворотні процеси, коли за гроші можна було купити владу і створити власний міф.

Часи змінилися, міфи, залежно від ситуації, називають по-різному: від стереотипів до концепцій. Змінилися способи їх передачі. Вони стали масовими, як виробництво загалом. І якщо Голівуд прийнято називати фабрикою мрій, то сучасні інформаційні агенції (крім офіційних російських) заслуговують принаймні на звання «мануфактури міфів». Російські не заслуговують – це заводи кошмарів. Як і будь-яке інше, виробництво стереотипів, ідей, ідеологем та міфів у країнах із ринковою економікою діє за принципом «попит породжує пропозицію». Попит, як правило, існує на більш-менш об’єктивну інформацію, хай і не завжди це «вся правда». Країни так званої Осі Зла, а також Китай, Російська Федерація та її сателіти регулюють появу новин та ідей так само, як ЦК КПРС регулював задоволеність всесоюзного попиту на холодильники. Результат відповідний, і він на екранах.

На виробників в інформаційній царині чинять вплив такі самі стимули, як і на виробників побутових приладів чи трикотажних виробів. А саме – бажання виробляти і продавати більше. При цьому мати стабільний збут. Це означає, що товари повинні не просто добре купуватися, а й вчасно виходити з ладу або потребувати оновлення, розхідних матеріалів чи сервісного догляду. У випадку міфів – втрачати актуальність чи еволюціонувати.

У пострадянській Україні ситуація з попитом на інформацію завжди була складна і неоднозначна. Адже головним гравцем на загальноукраїнському ринку інформації була група чиновників у Києві і наближених до них фінансово-промислових груп, які представляли законодавчу й виконавчу влади. Попит на об’єктивну інформацію був, але фінансового підтвердження отримати не міг через тотальне зубожіння народу в дев’яностих. Лише у випадках, коли між чиновниками точилися інформаційні війни, а неприємну правду використовували як зброю проти конкурентів, народ міг отримати невелику дозу «істини». Таким чином, двадцять з гаком років українського споживача розважали епосом, створеним у 90-ті, про велику розвинену країну в центрі Європи, яка зайняла своє надзвичайно вигідне геополітичне становище між стратегічними партнерами: Росією та Європейським Союзом, і для повного щастя потрібно ще двадцять років провести, блукаючи, як біблійні гебреї, в пустелі псевдо-ринкових реформ. Всередині цього загальнодержавного міфу виріс іще один: про великий регіон великої країни, який володіє потужною промисловістю, годує й обігріває решту населення. Населений сильними і гордими людьми з особливим характером. Словом, «Донбас ніхто не ставив на коліна». І окремий міні-міф про специфічну еліту цього регіону, наділену кращими рисами характеру цього суворого народу.

Нічого, отже, дивного немає в тому, що українці з таким запасом «знань» виявилися морально неготовими до зустрічі з реальністю. Значна площа не зробила нашу країну великою, тим більше не перемістила її у центр Європи. Наше (таке нібито вигідне досі) становище між Росією та Заходом перетворило Україну на лінію фронту, а стратегічний партнер виявився агресором. Реформи насправді означають, що потрібно вчитися, а ми ж були свято переконані, що не поступаємося європейцям знаннями чи вміннями. Настав час і для розвінчання міфу про Донбас, який годує всю країну. Регіон виявився дотаційним, а промисловість – збитковою і не конкурентоздатною.

Залишились люди, сильні і горді. І така сама еліта. В майбутньому психоаналітики, ймовірно, визначать, чому гасло «нас ніхто не ставив на коліна» стало таким близьким цілому регіону. На сьогодні ж нас цікавить інше: що роблять сильні і горді люди в час, коли їхні міста маркують у кольори сусідньої держави-агресора заїжджі гастролери і місцеві маргінали? Майже нічого. Вони нагадують, що ставити їх на коліна безперспективно, і торгуються. Україна має перепросити у народу Донбасу за всі роки, коли дотації були занадто маленькі для таких сильних і гордих людей та пообіцяти зберегти їхній традиційний триб життя, збільшивши ті самі дотації. Натомість Донбас обіцяє з розумінням поставитися до патріотичних почуттів українців України і не приєднуватися до Російської Федерації (ніби від них зараз це залежить).

У цьому контексті «еліта» Донбасу таки справді увібрала в себе всі головні риси народного характеру. Вимоги ті ж самі, приправлені театральними пасажами на зразок «услышьте Восток!», але більше конкретики: самоврядування і дотації для «еліт», російська мова – для «народу», державні символи на адміністративних будівлях – для решти України.

Річ у тім, що в еліти Донбасу за часи незалежності склалося доволі специфічне уявлення про ринок та конкуренцію. А про ринок інформації – поготів. І поки еліта вважає населення регіону живим щитом для вирішення своїх меркантильних інтересів, боротьба точиться саме за уми тих, кого «ніхто не ставив на коліна». Вони давно вже чують пісню про регіон-годувальник і паразитів із Західної України, які безсовісно споживають усе зароблене шахтарями. І давно делегували повноваження представляти свої інтереси тим, хто чомусь не чахне під гнітом Києва разом зі своїм народом, а отримує мільярдні дотації на приватні підприємства із державного бюджету. І знову «зароблені гроші» не потрапляють в руки народу Донбасу. А тим часом брати-росіяни показують їм картинки, на яких «самооборона Криму» повертає в лоно вітчизни «місто російської слави Севастополь». І звучить таке приємне слово «націоналізація».

Можливо, донецькі верховоди самі повірили у міф про свою важливість і в те, що народ їх підтримує. А може, міфом є їхня самостійність та згуртованість. Зрештою, зараз активно формуються нові і руйнуються старі міфи. Україна вже не вірить у братні стосунки між українцями й росіянами, у те, що Сім’я підім’яла все і влада її – надовго. Агресивні спортсмени-тітушки вже не здаються такими страшними й войовничими після тітушко-сафарі вулицями нічного Києва та боїв на підступах до столиці. Інформаційне середовище в Україні надзвичайно динамічне, щодня розмивається образ «незламного Донбасу», оголюючи картину надзвичайної пасивності, депресивності та безпорадності. Те, як «тепло» зустріли кандидата в президенти від регіоналів Добкіна в Луганську засвідчує, що в «ядерного електорату» – нові, московські кумири. Їх залякати чи купити, як київських бюрократів, не вдасться. І скоро їхня пропаганда донесе прямісінько в підсвідомість населення одне архіважливе запитання: звідки в Ріната Леонідовича і його колег такі статки, якщо Україна нічого не дала Донбасу?

Рінат Леонідович довго створював образ серйозного гравця, впливового олігарха. Виступав «за мир» і водночас цинічно спонсорував війну. Абсолютно холоднокровно, як йому, мабуть, здається, він намагається зараз виторгувати в Києва право на узурпацію влади в окремому регіоні взамін за збереження соборності України. Обміняти чиїсь переконання на неілюзорні суми грошей. Позиція головного донецького феодала є дуже серйозною проблемою для людей з української влади, які мислять категоріями «Україна – стратегічна країна в центрі Європи, соборна і неподільна». Але для полковника КДБ, який марить відновленням СРСР, його вимоги – не більше, ніж просте непорозуміння. Так само і для Заходу той факт, що Ахметов є найбагатшою людиною України, не є ключовим. Досвід Дмитра Фірташа говорить про те, що на американські спецслужби наявність кількох мільярдів впливає не так, як на вітчизняних «спецагентів».

Якщо Рінат Леонідович і надалі буде тримати паузу, закликаючи до порозуміння і роблячи вигляд, що про так званий сепаратизм на Донбасі йому відомо лише з екрану телевізора, питання може вирішитися без нього. Це в Україні він Рінат Великий, «хазяїн». А в контексті активного протистояння Росії із Заходом – зайва ланка. І врятувати його може лише Україна, хоч би як парадоксально це виглядало. Зараз спливають останні дні, коли пишеться сага про Ріната. Вона закінчиться питаннями: або про те, чому його вважають найспритнішим на Донбасі, або як так сталося, що екс-мільярдер змушений був переїхати в Ростов до давнього бізнес-партнера.

Теодор Спітюк

Джерело:

Сайт «ZAXID.NET»




Передрук дозволено тільки з посиланням на джерело та автора в друкованому виданні та гіперпосиланням в інтернет-виданні. Всі публікації захищені Законом України «Про авторське право і суміжні права».






МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ