АНТИОЛІГАРХІЧНЕ ПОЛІТИЧНЕ ВИДАННЯ

НАША ЕЛЕКТРОННА АДРЕСА: v_zakon@ukr.net            Пишіть нам: v_zakon@ukr.net           
Головна сторінка

RSS підписка нашого сайту

ПІДПИСКА СтопкомUA


Влада Закону
По сайту
• Головна сторінка
• АРХІВ: Новини Оголошення Заяви
Про нас
Проект
• Редакція
• Співробітництво



Лінія фронту
18.02.2014 р.

Минулого тижня у Харкові Гепа з Допою, зібравши кількасот собі подібних, оголосили про створення такого собі «Українського фронту» - на противагу «Правому сектору», самообороні та Національній гвардії Майдану. Знову нас намагаються розколоти…

Ще напередодні Дня Соборності мене запросили на «круглий стіл» в Кіровограді, який організовувала влада. Однак це не був справжній круглий стіл, а швидше семінар або конференція, що складалась із лекцій-доповідей та питань із залу.

Організатори намагались через проведення історичних паралелей показати і довести, що буцім-то «злі галичани» на майданах намагаються розколоти країну – від’єднати кілька західних областей, які нам «подарував товариш Сталін»… і для цього за мільйони іноземних доларів стоїть Майдан, а ЗМІ нас дезінформують і маніпулюють інформацією.

Звісно, своєї мети вони не досягли. Люди, яким намагались промити мізки, своїми виступами вщент розбили всі аргументи організаторів. Але мова не про це.

Останнім часом ми бачимо у ЗМI нагнітання ситуації на тему розколу України. Ці тези були актуальні у 2004 році, під час виборів і революції. На скільки вони актуальні сьогодні? Зробимо екскурс в історію.

З моменту проголошення Незалежності, в Україні точиться жорстока інформаційна і світоглядна війна – війна України із «совком». Територіальні здобутки в цій війні найкраще видно по результатах виборів. Для зручності, виділимо і проаналізуємо основні етапи.

Отже, на перших демократичних виборах незалежної України у 1991 році перемогу здобув досвідчений компартійний діяч Леонід Кравчук. Він переміг у всіх областях, окрім Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської, де перевагу надали В’ячеславу Чорноволу. Відповідно, маємо перший поділ – між Галичиною і рештою областей України.

Але вже у 1994 році на дострокових виборах поділ пройшов по Дніпру. Кравчук, експлуатуючи патріотичні гасла, переміг у 12 областях (Київській, Черкаській і всіх західніших). Кучма, який обіцяв зробити російську другою державною, отримав 52% голосів (проти 45% Кравчука), і перевагу у всіх інших регіонах. Отже, кількість «патріотичних» областей збільшилась на 9.

На наступних президентських виборах Кучма також почав використовувати націонал-демократичні гасла, протиставляючи себе комуністу Симоненку. В результаті – 56% Кучми проти 38% Симоненка. Однак цього разу електоральна географія була вже не настільки чіткою, аби побачити рух патріотичних ідей на схід. Тут зіграли роль використання адмінресурсу з боку Кучми, що забезпечило йому перемогу у Донецькій, Харківській, Одеській та Сумській областях, а також фактор земляцтва, що зіграв роль у Дніпропетровській області.

В той же час у ряді областей підтримка комуніста була зумовленою в першу чергу високими протестними настроями (мова йде передусім про Черкаську, Вінницьку, Полтавську, Чернігівську та Кіровоградську області). Люди обирали того, кого вважали «меншим злом».

І от, 2004 рік продемонстрував вже звичну нам карту електоральних симпатій, де патріотичні ідеї взяли гору у ще чотирьох областях: Кіровоградській, Полтавській, Чернігівській та Сумській. Саме в цих областях була найжорсткіша боротьба – з бійками, залякуваннями, репресіями, і найнахабнішими фальсифікаціями.

Вся виборча кампанія була побудована на протистоянні сходу і заходу, Росії проти Європи і Америки, української мови і культури проти російської, української історії проти радянської пропаганди. Вибори президента 2010 року повністю повторили такий географічний поділ.

Сьогодні, поглянувши на карту протестів в Україні, ми можемо констатувати вже звичну картину – чим далі на захід, тим більше здобутків у повстанців. У західних областях повстання офіційно підтримане органами місцевого самоврядування, в центрі облдержадміністрації або взяті «штурмом», або заблоковані. Ніби то картина така ж, як у 2004-му.

Але є одне «але». Сьогодні найгостріша боротьба точиться саме у південних та східних областях. Така ж, як у 2004-му точилась за центральні області. Лінія фронту боротьби із «совком» сьогодні проходить по лінії Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Дніпропетровської, Харківської та Луганської областей. Донбас та Крим досі знаходяться під повним контролем режиму, однак навіть там не зовсім спокійно.

Що ж стало каталізатором до просування української національної ідеї на схід та південь? Окрім об’єктивного фактору – підростання покоління молоді, що не застала Радянського союзу і демографічна ситуація (яка краща на заході і гірша на сході), був і політичний. І ним виявилась, в першу чергу… Партія регіонів.

Після здобуття повної влади в країні і на місцях (особливо у базових регіонах), ПР дозволила в собі розчаруватись. Янукович, як і його попередник Ющенко, не виправдав очікувань свого виборця, натомість своїми діями або бездіяльністю згуртував проти себе цілі організовані протестні групи.

Відкривши двері для перебіжчиків із націонал-демократичного табору, регіонали відчутно лібералізувались. Намагаючись бути президентом «для всієї України», Янукович принаймні зовні намагався начепити на себе атрибути українськості.

Намагаючись стати монополістом на проросійському та прорадянському електоральному полі, вона поглинула, маргіналізувала, знищила або усунула всі проросійські сили. За кілька років її панування ми практично забули про існування таких організацій, як ПСПУ Наталії Вітренко, «Руський блок», «Союз», «Родіна» (при цьому із її лідером Марковим було проведено показову розправу) тощо.

Знищивши будь-яку конкуренцію у проросійському електоральному полі, Янукович змусив навіть найбільших великоросійських шовіністів агітувати за євроінтеграцію. Хто не підкорився – був показово покараний. Це суттєво змінило інформаційне поле базових регіонів ПР.

Після несподіваного згортання євроінтеграційних процесів і показового жорстокого розгону Євромайдану, партія влади мобілізувала всі проукраїнські, проєвропейські та протестні групи на боротьбу із собою, що змусило їх на деякий час забути про внутрішні конфлікти та протиріччя.

На щастя, в Україні більше не йдеться про розкол за регіональним поділом. Йдеться про загальнонародне повстання проти діючого режиму, тому «російський сценарій» зазнав невдачі.

Нині мене дивують думки деяких «діячів», що вважають себе націонал-патріотами, які пропонують «влаштувати розлучення» і «віддати Росії» ті регіони, які проти євроінтеграції. Це все одно, що просто так відписати своєму квартиранту частину власної квартири, бо він любить слухати іншу музику, тому ви не бажаєте його бачити...

Повернемось до карти протестів. У традиційно «помаранчевих» областях (окрім Кіровоградської) або захоплено, або заблоковано ОДА. У Криму та Донецькій області – відбувся ряд мітингів та акцій. У решті регіонів акції протестів були масовими та системними.

І захоплення чи блокування не відбулось лише тому, що їх опозиційне середовище не достатньо структуроване або дискредитоване. Парламентські опозиційні партії там не мають підтримки і дієвих структур, тому на чолі рухів опору стали переважно громадські активісти.

А свідомість громадян вже дозріла. Справа за малим – зорганізуватись. І Майдан вже народив нові сили і провідників, які до цього здатні.

ДМИТРО СІНЧЕНКО, Всеукраїнська ініціатива «Рух Державотворців»




Передрук дозволено тільки з посиланням на джерело та автора в друкованому виданні та гіперпосиланням в інтернет-виданні. Всі публікації захищені Законом України «Про авторське право і суміжні права».






МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ