АНТИОЛІГАРХІЧНЕ ПОЛІТИЧНЕ ВИДАННЯ

НАША ЕЛЕКТРОННА АДРЕСА: v_zakon@ukr.net            Пишіть нам: v_zakon@ukr.net           
Головна сторінка

 
RSS підписка нашого сайту

ПІДПИСКА СтопкомUA


НАВІГАЦІЯ
По сайту
• Головна сторінка
• Україна___ПОЛІТИКА
• Світ_____Н О В И Н И
• Аналітика
• Фото
• Відео
• Література
• АРХІВ НОВИН СТОПКОМУ
• Фото дня (архів)
• Політгумор
Влада Закону
Законність і ваші права
• ВГО "ВЛАДА ЗАКОНУ"
• ЗАКОНОДАВСТВО і ПРАВО
• Коментарі фахівців
• Антикорупційна програма
• Зразки документів
 
Про нас
Проект
• Редакція
• Співробітництво
Замість медведчуківського федералізму – українське місцеве самоврядування
10.02.2013 р.

Якщо влада не має якихось реальних позитивних результатів своєї діяльності, коли в містичне покращення, про яке всі чули, проте ніхто не бачив, вірить хіба головний чудотворець Азаров, а при цьому вже й «мовна карта» розіграна – перспективи такої влади сумні. Її потрібно змінювати. Питання тільки в тому, хто цю зміну здійснить. Здатність до цього опозиції викликає закономірні сумніви. Захід (оскільки в Україні немає стратегічних світових запасів нафти або ж газу) обмежується політикою невтручання за формулою «хоч би Юлю відпустіть». Залишається Москва, яка готова втрутитися завжди і всюди. Але для перемовин з нею потрібно знайти якусь привабливу і прийнятну для Кремля ідею. Наприклад, активно пропаговану на початку 90-их років ідею федералізації України. Успішно забуту, злегка обтрушену від пилюки в Сєвєродонецьку, а віднедавна знову запущену в інформаційний простір – каламутити думки українців та слугувати темою для нескінченних коментарів різношерстих політологів та експертів.

Федералізм, як такий, не є засадничо негативним явищем. Наприклад, коли відбувається об’єднання самостійних держав, які бачать перспективу у співіснуванні в рамках єдиного державного організму, проте побоюються гегемонії «сильнішого» елементу над слабшими. Федералізм можна розглядатися і як засіб протидії сепаратизму, коли робляться спроби створити привабливіші умови для бажаючих відокремитися, задовольнивши в межах федеративної держави певні культурні чи якісь інші потреби (як діє, наприклад, Канада). Або ж обмежитися наданням ширшої автономії тій області, де процвітає сепаратизм (приклад Іспанії, Італії).

Федераціями є такі успішні країни, як США, Канада, Австралія, Німеччина, Швейцарія, Об’єднані Арабські Емірати, можна згадати ще й Індію, Бразилію, Мексику. Росія – це окреме явище, там федералізмом маскують віковічний московський імперіалізм. Проте в України він, федералізм, є небезпечний.

Справа в тому, що існує формула сепаратизму, що випливає з федералізму: амбіції регіональних еліт плюс зовнішній фактор. Тобто, підігрівання амбіцій місцевих еліт, які вважають себе самодостатніми, їх підтримка (моральна, інформаційна, матеріальна) зі сторони іншої країни, яка зацікавлена у розвалі сусідньої країни (з політичних чи економічних міркувань). У випадку України, такими потенційно зацікавленими зовнішніми «гравцями» є, перш за все, Росія (яка хоче повністю опанувати Україну), а також Румунія (яка цілком не заперечує стосовно «посхіднішання» своїх кордонів коштом Молдови, Придністров’я, а також української Буковини), Угорщина (яка ніяк не може забути про Закарпаття), значною мірою і Польща (де продовжує побутувати ностальгія за «польським Львовом» та «східними кресами»). При цьому можливі комбінації інтересів, наприклад, усіх гравців, методом визначення сфер впливу у процесі федералізації.

Розуміючи усю спекулятивність ідеї федералізації, можна покепкувати з окремих інтелектуалів-теоретиків, які пропонують «ставити на Збручі паркан» або будувати «Монте-Карло в Чернівцях». Можна поспівчувати тим звичайним громадянам, які захоплюються федералістичними «Нью-Васюками». Але завжди потрібно пам’ятати та нейтралізувати тих, хто свідомо працює на користь «зовнішніх факторів», пропагуючи в їхніх інтересах ідеї федералізації. В Україні такий діяч №1 на сьогодні – це друг і кум Путіна Віктор Медведчук з його рухом «Український вибір». Розумний та вправний політик, відповідно, і загроза від нього суттєво більша, ніж від купки переляканих невдах, які свого часу збіглися в Сєвєродонецьку. Розуміючи, що Путін черговий раз проводить кастинг на роль «улюблений Москвою політик», він усіляко намагається здобути якнайбільше балів та отримати таку привабливу та матеріально-вигідну роль. Але ж українці повинні розуміти, що наші інтереси та прагнення Москви ніколи не співпадали.

Вести публічні дискусії з «федералами» нелегко. Перш за все тому, що вони не комплексують, пояснюючи усі політичні невдачі та соціально-економічні проблеми неефективною роботою як «помаранчевої», так і теперішньої влади ПР (скромно оминаючи увагою епоху Кучми – Медведчука). Мовляв, потрібно тільки федералізувати Україну – і заживемо спокійно, як канадці, та заможно, як швейцарці. Така собі альтернативна опозиція, готова повести «третім шляхом» імені Сусаніна просто в московські болота.

Поцікавившись історією, важко натрапити на приклади, коли унітарні держави перетворювалися на федерації. Переважно, коли йшлося про збереження попереднього штучного наднаціонального утворення. Найяскравіший приклад – розвал Російської імперії, рештки якої похапцем склеювали у «федеративний» СРСР. Або перетворення після Другої світової війни Королівства Югославія, розірваного сербсько-хорватським конфліктом, на соціалістичну федеративну республіку. Втім, з часом і ці утворення зникли. Розпалися ще чимало федерацій – Пакистанська, Об’єднана арабська республіка, Чехословаччина. Збереження США в XIX столітті коштувало американцям громадянської війни з найбільшими в їхній історії людськими жертвами.

Натомість в більшості федеративних держав поступово відбуваються процеси унітаризації, тобто зменшення функцій регіонів. Наприклад, Німеччину вже називають унітарною федерацією. Мало того, сама Російська федерація намагається ставати все більш унітарною, оскільки проблема сепаратизму та відокремлення окремих регіонів (з політичних, релігійних та економічних причин) стає все реальнішою загрозою та виливається у перманентні збройні конфлікти та кровопролиття. Тобто, Москва готова поділитися з Україною ідеями, які виявляються шкідливими для неї самої.

Така політика Кремля є цілком логічною. Якщо поглинення всієї України стає все менш ймовірним з процесом просування українського духу, патріотизму з Галичини на Наддніпрянщину, далі і далі, залишається згадати історію. Давнішу – коли в результаті «федералізації» Київської Русі на дрібні удільні князівства перевагу захопила відстала, проте агресивна Суздальщина (згодом – Московщина), на той час – фактично віддалена колонія Києва. Яка потім і поглинула інші «федеративні острівці». Або ж ближчу до нас історію, січень 1918 року. Коли, ще не впевнені у результатах боротьби з УНР, більшовики поспішили створити принаймні маріонеткову Донецько-Криворізьку республіку. І яку за 2 місяці ліквідували, як тільки військове становище стало виглядати для них оптимістичніше, а Ленін твердо наполягав на «ощасливленні» всієї України владою московських солдатів та балтійських матросів. Зрештою, є й зовсім нещодавній приклад. Коли, втративши надію повністю поглинути Грузію, Кремль відірвав від неї хоч би Південну Осетію та Абхазію.

За теперішніх соціально-економічних обставин, низькому рівні різнобарвних українських політиків федералізація призведе до протиставлення регіонів України, яке набуватиме таких гострих форм, що неминуче виникне питання про можливості співіснування в одній державі. Що й потрібно Москві та Медведчукові, для якого роль правителя шматка України під егідою кума Путіна цілком прийнятна. Але чи потрібно це українцям? Чи замислювалися ті, хто сьогодні кохається у федералізмі десь у Харкові або Донецьку, які загрози їх очікують, що вони отримають в результаті? Кишенькову «республіку» на чолі з місцевим криміналітетом, ніким не контрольованим, який проголосить себе «владою». Так, як це відбулося в Косово, або у згадуваних Південній Осетії та Абхазії.

Загалом ситуація нагадує щось на кшталт «правильний діагноз – хибне лікування». З Медведчуком і Cо можна погодитися і стосовно недолугості центральної влади, і потреби термінового реформування її шляхом децентралізації. Але чи потрібно для цього змінювати державний устрій? Ні. Посилення місцевого самоврядування, яке «федерали» називають ще одним позитивним наслідком федералізації, можливе в рамках унітарної України.

Сьогодні місцеве самоврядування - це придаток до місцевих адміністрацій. Адміністративна децентралізація передбачає певну субординацію реґіонального і місцевого самоврядування щодо центру. Майбутнє українське місцеве самоврядування – це місцева влада, котра обирається громадою, працює для неї і звітує їй. З розширеними повноваженнями, збільшеними відрахуваннями до місцевих бюджетів. Однак межі такої часткової автономії визначаються Центром, а керівників місцевої влади частково обирають, частково призначають. Така формула дозволяє як успішно розвиватися тим місцевим громадам, які виявляється здатними і готовими до цього, так і оберігатиме українців від утворення «удільних князівств» медведчуків, ахметових, добкіних, балог… Звичайно, до рівня життя Швейцарії Україна сягне ще не швидко, але й не скотиться до списку таких країн, як Федеративна Демократична Республіка Ефіопія, Союз Коморських Островів чи Федерація Сент-Кітс і Невіс. Всупереч мріям Медведчука.

Юлій Хвещук




Передрук дозволено тільки з посиланням на джерело та автора в друкованому виданні та гіперпосиланням в інтернет-виданні. Всі публікації захищені Законом України «Про авторське право і суміжні права».






МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ