АНТИОЛІГАРХІЧНЕ ПОЛІТИЧНЕ ВИДАННЯ

НАША ЕЛЕКТРОННА АДРЕСА: v_zakon@ukr.net            Пишіть нам: v_zakon@ukr.net           
Головна сторінка

 
RSS підписка нашого сайту

ПІДПИСКА СтопкомUA


НАВІГАЦІЯ
По сайту
• Головна сторінка
• Україна___ПОЛІТИКА
• Світ_____Н О В И Н И
• Аналітика
• Фото
• Відео
• Література
• АРХІВ НОВИН СТОПКОМУ
• Фото дня (архів)
• Політгумор
Влада Закону
Законність і ваші права
• ВГО "ВЛАДА ЗАКОНУ"
• ЗАКОНОДАВСТВО і ПРАВО
• Коментарі фахівців
• Антикорупційна програма
• Зразки документів
 
Про нас
Проект
• Редакція
• Співробітництво
«Молитви» за Ватикан
11.03.2013 р.

В книгарнях нещодавно з’явилася книга українською мовою французького письменника Бернара Леконта «Таємниці Ватикану». В різних книгарнях вона має ціну від 50 до 70 грн. Те, що прізвище француза переклали не Леконт, а Лекомт – це ще пів біди, але ж цю книгу вирішили презентувати. І хто? Можливо, культмасовий відділ КДБ, тобто представники московського патріархату, чи якісь дивовижні масони? Та ні, все нібито свої люди, тому все по-порядку.

Восени 2012 року тим же видавництвом «Свічадо» була видана книга видатного італійського священика Бруно Ферреро, презентація якої в Україні мала значний успіх. «365 коротких історій для душі» стала тим ковтком свіжого повітря, якого так бракує нашим людям. Після прочитання обох книг відчувся разючий контраст між тим, що саме хотіли донести до читачів їхні автори. Враження від книг діаметрально протилежні. Читаючи Бруно Ферреро, складається враження, що п’єш джерельну воду, а читаючи Бернара Леконта, - здається, що п’єш з калюжі. Саме остання із названих книг становитиме наразі предмет нашої уваги.

Не буду вдаватися до детального критичного аналізу цієї книги, адже всі 335 сторінок публіцистичного тексту неможливо проаналізувати в одній лаконічній статті, - спробую донести основну суть. Тим більше, що теми твору різноманітні – від побічного звинувачення Святого Престолу в пособництві фашистському режиму Муссоліні та спекуляції на історії організації Opus Dei до повної зневаги Папи Венедикта XVI. Разом з тим, про головні враження від «Таємниць Ватикану» можна сказати наступне.

Отож, 27.02.2013 року в книгарні «Є» відбулася презентація так званого дослідження «Таємниці Ватикану», під час якої організатори презентації спробували видати потенційному читачеві публіцистику, яка в дійсності є особистим упередженим поглядом французького автора, за істину та правду. При цьому вся книга складається виключно з припущень та спекуляцій на історичних подіях і цілком може бути порівняна зі збірником пліток, чуток та старорежимних анекдотів. Впродовж всієї книги суб’єктивні симпатії автора перемішуються з відомими фактами. То в чому ж тут таємниця? – А ні в чому. Читач ніяких таємниць там не знайде. Складається враження, що мета автора – прославити власну персону, паразитуючи на великому, обравши для книги гучну провокативну назву. Відомо, що це найлегший шлях до слави – будучи дрібним, намагатись принижувати величне. Слава Дена Брауна не дає спокійно спати Бернару Леконту.

На презентації говорили про правду, про істину, але так і не пояснили, з якої то радості написане посереднім бургундським письменником раптом в очах ієромонаха о. Юстина Бойка чомусь стає правдою та істиною, а вся література з історії Церкви, яку він вивчав під час своїх студіювань, стає макулатурою. Невже книга пана Леконта вже визнана Церквою за обов’язкову для вивчення серед священиків? Якщо це відбулося, то це і є головною таємницею, бо про це, крім ієромонаха, ніхто не знає.

Як це так, що опус, основним призначенням якого є розвага в дусі бульварного інтелектуального чтива, який може бути прочитаний в тому числі й особами, шукаючими будь-яких виправдань своїм сумнівам щодо святості Церкви, подається в якості неспростовного документа?

Раніше на вітчизняних теренах подібної літератури було досить багато. Наші бібліотеки були переповнені пропагандистськими антицерковними брошурами та книгами, в яких заперечувалися та висміювалися і сама релігія, і Церква як духовний інститут. В ті часи більшовицькими пропагандистами – войовничими атеїстами було написано чимало. Дане видання відрізняється від творів комуністичного відділу пропаганди респектабельністю та псевдодемократичністю. «Таємниці Ватикану» в тоннах каміння, кинутого на Ватикан, є лише ще одним камінчиком, бо насправді ні валуном, ні каменюкою цей твір ніяк не назвати.

А й справді, яка мета подібних книжок, якщо в них нічого такого страшного не описано? Насправді метою книг такого штибу є поширення такого-собі хробачка зневіри, не дорослого до величини змії. Цей хробачок починає точити душу мирянина, яку раді підхопити різного роду безбожники або сектанти, котрі чіпляються до людей на вулицях, в парках, скверах зі своїм традиційним питанням: «Ви вірите в Бога?». І от, вірний Церкві після прочитання подібних книг, в яких автори постійно намагаються розхитати його віру, зрештою піддається впливові солодкоголосих ділків.

Ну ще б нічого, якби презентація книги була виключно приватною справою власників видавництва «Свічадо». Справді, чому б після успішного видання «365 коротких історій для душі» та «Ваші діти мають лише вас. Тільки виховання може змінити світ" не видати книгу про Церкву, від якої б уже не відблискувало світло, як від книг Бруно Ферреро, а від якої тхне чимось болотяним, - як не як, в Україні будують капіталізм, а тому свобода підприємницької діяльності диктує свої умови. Раптом на різні-там таємниці буде попит? Гроші не пахнуть, головне, щоб видання було прибутковим. Це приватна справа власників видавництва. Питання в тому, що там робить прокуратор монастирів Студійського уставу УГКЦ при апостольському престолі? Це справді дивно. Які такі інтереси у нього в презентуванні книги припущень та пліток щодо Ватикану? Чи вправі простий вірянин задати таке питання? І це питання слід адресувати тим, кому церковний чиновник завдячує своєю посадою. Навіщо це було йому потрібним? На мій погляд, лише в такий спосіб він може компенсувати брак уваги ЗМІ до власної персони.

Автор «Таємниць» жодного стосунку до Церкви не має, на противагу тому ж таки італійському отцю - селезіанину Бруно Ферреро, і, можливо, саме тому між рядками книги постійно читаються якісь напади заздрощів. Відчувається, що автор «Таємниць» особисто ніякого духовного, церковного життя не веде і не вів, писати подібні твори – його ремесло. Та і нехай-собі, тільки цікаво, чому цю далеко не духовну емоцію рекламує поважна особа з лона УГКЦ. Який такий змій йому нашептав, що це добре? Чиї інтереси представляють ці люди? Читаючи весь той негатив, який з особливим смакуванням виклав Леконт на сторінках книги, складається враження, що інтерес до неї підігрівають ті, хто є або пліткарями, або такими ж колекціонерами різноманітних чуток церковного життя. Цікаво, що схожих осіб сам Бернар Леконт в книзі називає відступниками.

Насамкінець мушу зазначити, що антиреклама теж є рекламою і «Таємниці Ватикану» обов’язково знайдуть свого читача. Фінансово це допоможе видавництву і, мабуть, о. Юстину Бойку, - та на здоров’я. Сподіваюся, що все-таки серйозної шкоди християнським душам вона не завдасть. Церква з гідністю переживе і цей казус.

Андрій ПАВЛОВСЬКИЙ




Передрук дозволено тільки з посиланням на джерело та автора в друкованому виданні та гіперпосиланням в інтернет-виданні. Всі публікації захищені Законом України «Про авторське право і суміжні права».






МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ