АНТИОЛІГАРХІЧНЕ ПОЛІТИЧНЕ ВИДАННЯ

НАША ЕЛЕКТРОННА АДРЕСА: stopcom@ukr.net            Пишіть нам: stopcom@ukr.net           
Головна сторінка

 
RSS підписка нашого сайту

ПІДПИСКА СтопкомUA


НАВІГАЦІЯ
По сайту
• Головна сторінка
• Україна___ПОЛІТИКА
• Світ_____Н О В И Н И
• Аналітика
• Фото
• Відео
• Література
• АРХІВ НОВИН СТОПКОМУ
• Фото дня (архів)
• Політгумор
Влада Закону
Законність і ваші права
• ВГО "ВЛАДА ЗАКОНУ"
• ЗАКОНОДАВСТВО і ПРАВО
• Коментарі фахівців
• Антикорупційна програма
• Зразки документів
 
Про нас
Проект
• Редакція
• Співробітництво
Безхатченки – люди без майбутнього
18.01.2012 р.

З настанням холодної, сирої погоди люди без певного місця проживання в пошуках порятунку від холоду обживають в першу чергу під’їзди та підвали багатоповерхівок, інколи в колодязях тепло комунікаційних мереж.

Не таємниця, що в осінньозимовий період саме не в облаштованих підвалах, де вони перетворюються на територію для проживання, де ця категорія громадян є майже повновладними мешканцями.

Старі речі, меблі, макулатура, інший непотріб наповнює наші підвали, перетворюючи їх не лише на смітники, а й у приміщення із значним горючим завантаженням. Достатньо необережно покинутого сірника, цигарки, чи не загашеного багаття і підвал перетворюється на справжнісіньке пекло, дим наповнює під’їзди, квартири, а пожежні отримують нагоду продемонструвати своє вміння у гасінні складної пожежі.

Так нещодавно, безпритульні стали причиною невеликої пожежі в Черкасах. Затрати були мінімальні але були задіяні ж відповідні служби, МНС.

Тому спільно з РЕУ, головне управління МНС в області, постійно проводить рейдові перевірки цих приміщень, мета яких не лише визначити проблемні місця, а й виконання певних заходів направлених на запобігання різноманітним надзвичайним подіям.

А поки, що попри намагання тримати підвали та горища зачиненими, безпритульні усіма правдами та неправдами усе одно до них заселяються, наповнюють їх сміттям, створюючи загрозу, як собі, так і мешканцям будинків.

Можливо, для розв’язання цієї проблеми необхідно звернути увагу на досвід Росії, де вже другий рік, для безпритульних – безхатченків успішно функціонують та звані будинки нічного перебування. - Людина опинившись без роботи, тривалий час перебиваючись випадковими заробітками, якоїсь хвилини раптом усвідомлює, що так усе одно можна жити. Більше того, якщо навіть якась стабільна робота їй і підвертається, відмовляється від неї. Вона вже не може працювати «як усі, з 8-ї до 17-ї»: у її психіці, - зазначила сімейний психолог, Ірина Канаш, - виробився якийсь паразитичний механізм. -Людина перетворюється на «мауглі». Шлях у цивілізований світ для неї раптом виявляється у принципі закритий. Звичайно, одна річ - якщо людина при цьому розбагатіла. Та не про таких людей ідеться, а про тих, хто при цьому ще й позбувається житла... Людина йде на «дно» міських джунглів. - В історії естради за часів СРСР була колись популярна бадьора пісня: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз». У сімдесяті дотепники називали її гімном радянського «бича», тобто колишньої інтелігентної людини (Бывший Интеллигентный Человек). Згодом для цієї категорії співгромадян було придумано офіційну назву - БОМЖ, що констатує соціальний статус особистості: без певного місця проживання (без особого места жительства). Тоді за бродяжництво у Кримінальному кодексі існувала стаття, яка карала так званих волоцюг і дармоїдів: усі були зобов’язані займатися суспільно корисною працею. Однак ті часи минули, і давно вже - із усіма його «плюсами» та «мінусами» - запанував принцип «живи, як знаєш». На жаль, кількість бомжів у нас зростає рік у рік. Люди порпаються у сміттєвих баках, збирають пляшки й макулатуру, жебракують. Одяг їхній брудний, обличчя, як правило, пропиті, одутлі. Бомжі мало в кого викликають співчуття, ми якось забули, що вони - люди. Від них шарахаються, як від прокажених, вони викликають огиду, вони - ізгої.

Василь, років пядисяти п’яти, стоїть з простягнутою рукою біля церковної огорожі. Побачивши перехожого, починає старанно хреститися. У блакитних очах приниженість, він сам - утілення благання милостині. Коли обізвався, приниженість зникла, у погляді проступив розум. Про себе він ось що розповів. - Свого часу закінчив Ленінградський інститут кінематографії. Працював у системі кінопрокату. Одружився. Дітей не було. Сімейне життя не склалося, дружина вигнала. Запив. Продав квартиру і поїхав до діда в Польщу. Виявилося, - дід помер. Ну й повернувся в Черкаси, щоправда, уже без грошей.

- У підвалах ночую, - скупо розповідає. - Разів десять був у приймальнику-розподільнику... Годують... Добре, якщо там потрапиш до робочої камери. Звідти водять на роботу; на ринку підмітав, розвантажував. Хазяї і погодують, і сто грамів наллють... Ні, міліція не кривдить. Особливо якщо великі погони. Одного разу майор возив до себе картоплю копати... А паспорта немає. Забрали й загубили. У приймальнику. І закордонний забрали. А нового паспорта не видають. Немає житла - немає прописки, немає прописки - немає паспорта. А без паспорта можуть будь-якої хвилини загребти... - Що ж далі? Адже незабаром довга зима. У відповідь хотілося почути щось оптимістичне. Та байдуже знизав плечима, нічого не відповів.

Євген, 1954 р.н. Народився в Узбекистані, школу закінчив у Черкасах. Потім Одеську морехідку. Ходив і в Туреччину, і в Японію. Працював на плавкрані у Ялті. З дружиною розлучився. Повернувся в Черкаси, мати померла, залишився без квартири... Паспорт украли. Чи сам загубив.

Людмила, 1956 р.н. Судима за квартирну крадіжку. Була заміжня, батьки померли. Поки відбувала термін, автоматично виписали, приїхав брат з Архангельська і продав будинок. Звільнилася - домівки немає, жити ніде. А брат в Архангельську помер, їхати нікуди. Людмила бомжем себе не вважає, по смітниках не промишляє, тому що в неї професія, заробляє на опоряджувальних роботах - штукатурить і малярує.

Поспостерігавши за життям авто- і залізничних вокзалів, зрозуміло, що життя це багато в чому темне. Бачити і злодіїв, і дітей, які старцюють, а свою здобич приносять постійно п’яним батькам, що тут живуть; бачив і юних цілодобових «метеликів», які за п’ятірку готові піти з ким завгодно... Сучасне дно ще чекає своїх Гюго та Гіляровського.

- Народ каже, що у кожному місті, на кожному вокзалі є свій бомж, якого міліція не чіпає. Є така людина і в Черкасах. На вокзалі він живе більше 20 років. Це не помилка - двадцять! Двадцять років повз нього мчали поїзди, поруч із ним люди зустрічалися й розлучалися, хтось їхав на південь, хтось на північ, десь мінялися генсеки й президенти, руйнувалися і виникали держави, — в його житті нічого не змінювалося, він залишався бездомним. Його добре знають водії автобусів і таксі, провідники й машиністи потягів, працівники ринку... Звати його Петро Іванович. Та багатьом він відомий на прізвисько Шльоп-нога. Ходить, сильно кульгаючи, спираючись на міцну коротку палицю. Мене попередили, що не всьому, що він про себе розповідає, можна вірити. Хай так. Адже кожен має право на свою версію подій власного життя, на свою правду. У міліції розповіли, що перевіряли його по лінії військкомату і по лінії соцзабезу, ніде про нього відомостей немає.

- Петро Іванович, 1946 р.н.: «Живу тут відтоді, як розлучився. А розлучився - 82-го. Я найвільніша людина. Живу, де хочу! Але я не бомж!». Справді, подумав я, якщо 20 років на одному місці - не скажеш, що він без певного місця проживання.

- У мене є гуртожиток, я пенсію отримую, - продовжує Петро Іванович. - Я колишній прикордонник. Закінчував курси молодших командирів при Вищому прикордонному училищі. Служив у Середньоазіатському прикордонному окрузі. Там став інвалідом... Ось тепер на вокзалі. Міліція мене не кривдить, я чесна людина. Ніколи нічого не крав, нікого не вбивав. Скривдити - скривджу, якщо мене хто скривдить. Вмію за себе постояти. Пити - випиваю, але я не алкоголік. Поки в мене є руки й голова - завжди зароблю собі на миску борщу, на хліб і пачку сигарет. На день мені треба п’ять п’ятдесят. Роботи повно. Сплю дві години на добу. Підмітаю то таксистам, то... так багато кому чого роблю.. А п’ю - не за свої: пригощають, тут навколо алкашів багато... Не пив би - не вижив би. Інший на моєму місці вже повісився б або під потяг стрибнув... Отож життя людини в нашому суспільстві не передбачене. - Отож у кого яка доля!

Микола Кім, фото автора




Передрук дозволено тільки з посиланням на джерело та автора в друкованому виданні та гіперпосиланням в інтернет-виданні. Всі публікації захищені Законом України «Про авторське право і суміжні права».






МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ