АНТИОЛІГАРХІЧНЕ ПОЛІТИЧНЕ ВИДАННЯ

НАША ЕЛЕКТРОННА АДРЕСА: stopcom@ukr.net            Пишіть нам: stopcom@ukr.net           
Головна сторінка
 
незалежне
опозиційне видання

RSS підписка нашого сайту

ПІДПИСКА СТОПКОМ


НАВІГАЦІЯ
По сайту
• Головна
• Україна___ПОЛІТИКА
• Світ_____Н О В И Н И
• Аналітика
• Фото
• Відео
• Література
• АРХІВ НОВИН СТОПКОМУ
Влада Закону
Законність і ваші права
• ВГО "ВЛАДА ЗАКОНУ"
• ЗАКОНОДАВСТВО і ПРАВО
• Коментарі фахівців
• Антикорупційна програма
• Зразки документів
 
Про нас
Проект
• Редакція
• Співробітництво
У Росії все ще проводять вибори
23.03.2011 р.

13 березня там відбувся черговий єдиний день голосування. У 72 суб'єктах Федерації відбулося понад три тисячі виборів різного рівня. За попередніми даними, на виборах до парламентів 12 регіонів - республік Адигея, Дагестан, Комі, Калінінградської, Кіровської, Курської, Нижегородської, Оренбурзької, Тамбовської, Тверської областей, а також Ханти-Мансійського автономного округу, перемогла „Єдина Росія”. Максимальний результат здобуто на виборах у Думу Чукотки - 71,19%. Мінімальний відрив партії від найближчих переслідувача (КПРФ) зафіксований в Кіровській області: „Єдина Росія” там отримала 35,74% голосів, комуністи - 23,66%.

КПРФ утримує друге місце, ЛДПР – третє, хоча на Чукотці, в Комі та Ханти-Мансійському АО навіть випередила КПРФ. Четверте, подекуди третє місце – у „Справедливої Росії”. З політичних сил, не представлених у Державній думі, певного успіху добилася партія "Патріоти Росії", що зуміла подолати семивідсотковий виборчий бар'єр в Дагестані і Калінінградській області.

Звичайно, політики зайнялися коментуваннями результатів.

Лідери „Єдиної Росії”, як впевнені і прогнозовані переможці, були лаконічними. Володимир Путін заявив, що результати виборів показали довіру росіян до нинішньої влади, і він вважає результати „більш ніж задовільними”. Голова Вищої ради „ЄдРа”, спікер Державної Думи Борис Гризлов впевнений, що його партія влади здобула чергову перемогу. Виборці виставили оцінку владі, діям Медвєдєва, Путіна, і підтримали „Єдину Росію”.

Голова КПРФ Геннадій Зюганов висловлювався дещо багатослівніше. Ще минулого року для всіх стало очевидним те, що курс влади вимагає серйозного коригування. Медведєв почав говорити, що потрібно якісно інша політика, передусім фінансово-економічна, справжня модернізація, боротьба з корупцією, злочинністю, тероризмом тощо. Але, на відміну від партії влади, саме комуністи запропонували якісні програми, донесли її до виборців і зміцнили свої позиції. Водночас він чимало наголошував на „брудноті” виборчої кампанії. На його переконання, „єдинороси” використали всі брудні технології, винайдені за останні роки.

„Бронзовий призер” Володимир Жириновський також позитивно оцінив власні результати. ЛДПР твердо входить у трійку провідних партій Росії (середній бал - 13%, а потенціал, за Жириновським - 20%). Кампанія проходила у важких умовах конкуренції з „єдиноросами”, комуністами і „есерами”. Для них змагання, на думку Жириновського, було легшим, тому що ... „Справедлива Росія” співпрацює з „Єдиною”, а у КПРФ - спадщина колишньої КПРС (так, в Росії це все ще „аргумент”).

Сергій Миронов, лідер „Справедливої Росії”, виставив власній політичній силі „четвірку” (що й відповідає результатам виборів, принаймні офіційним). При цьому підкреслив, що „есери” поміж іншими демонструють найкращу динаміку зростання підтримки (їм вдалося покращити свої результати в 1,92 разу).

Загалом вся опозиція радіє зі зниження рейтингу „Єдиної Росії”. Справді, після думських виборів у грудні 2007 р. „ЄдРо” говорило про поліпшення своїх результатів. Тепер вони (Путін) кажуть – „задовільно”. Найкращі результати у „Єдиної Росії” в регіонах з високим ступенем керованості електорату - у Дагестані і на Чукотці. У Комі, Калінінградській, Оренбургській, Тверській, Нижегородській, Кіровській, Курській областях і Ханти-Мансійському автономному окрузі „єдинороси” отримали від 40 до 50% голосів. У деяких регіонах партія влади не змогла набрати і 40% голосів.

Втім, ентузіазм російської „системної опозиції” стосовно „обвалу партії влади” та „наростання протестних настроїв” дещо передчасний. Порівнюються останні результати з підсумками виборів 2007 р. Тоді Кремль мобілізував всі адміністративні ресурси для здобуття максимального результату „ЄдРом”. Путін залишав посаду президента і готувався до ролі національного лідера. Потрібна була „загальнонаціональна підтримка” лідера та його партії. З іншого боку, вибори проходили в атмосфері гіпертрофованих сподівань росіян, які перебували в ейфорії від триваючого економічного зростання. В результаті „Єдина Росія” отримала майже 2/3 голосів виборців і сформувала в Думі конституційну більшість.

Ці вибори стали моделлю для виборів регіональних, на яких „ЄдРо” прагнуло будь-якою ціною не допустити зниження результатів 2007 року, хоча це були показники сподівань і симпатій виборців особисто до Путіна, і лише опосередковано – до „його” партії. Не врахувавши це, партія влади створила собі ряд проблем: надмірне навантаження на адміністративний ресурс, зростаюче занепокоєння «системної опозиції» через постійне скорочення своєї частки депутатських мандатів, зростаючий розрив між реальними настроями виборців і формальними результатами їх „волевиявлення”, що дедалі поглиблювало недовіру до виборчої системи в цілому. Усвідомивши проблему і намагаючись виправити складну ситуацію, в січні 2010 року Медведєвим була проголошена „політична реформа”. Кремль зовнішньо змінював путінський чекістський „камуфляж” на медведєвський дещо ліберальніший, дещо демократичний „костюм”. У виборчій системі це проявилося у деякому скороченні застосування адміністративного ресурсу, який „ЄдРо” змушене компенсувати активнішим застосуванням політичних технологій. Монолітна „вертикаль влади” зберігалася, але традиційна „парламентська опозиція” отримала можливість, попрацювавши активніше, отримати на виборах інтригу і поборотися за пару-трійку зайвих депутатських мандатів. У підсумку всіх наступних регіональних виборів відбулося зниження результатів „ЄдРа”, в середньому з 60% до 40% (за партійними списками), що, втім, з урахуванням резерву депутатів - одномандатників дозволяє партії зберігати більшість у місцевих законодавчих органах. До речі, цей результат наближається до тих оцінок (35%), які дають електорату партії влади більшість незалежних і навіть опозиційних експертів.

Пересвідчившись, що компенсувати певне зменшення брутального адміністративного тиску традиційними „чорними технологіями” не вдається, у найближчий час Кремль повинен визначитися зі стратегією на думських виборах, які відбудуться у грудні 2011 р. Чи спробувати повторити „досвід-2007” (на виборах до Держдуми немає одномандатників, якими на регіональному рівні „ЄдРо” може компенсувати втрати при голосуванні за партійними списками), чи ставити собі за мету не одноосібну більшість, а домовлятися про коаліцію, наприклад, з „розважними” „есерами”? Путін за своїм характером буде схилятися до першого варіанту. Адже для чого з кимсь чимось ділитися, якщо можна отримати практично все? Ну, вийде кілька тисяч протестувальників на вулиці, так їх же ж як не „любителі Путіна” розженуть, то оновлена поліція швидко по райвідділах розселить.

Російська опозиція на цих виборах нікого нічим не здивувала. Про фальсифікації говорять практично всі учасники кампанії, лише хтось голосніше, а хтось – менше і тихіше. Враховуючи порівняно високі результати опозиційних партій, не варто очікувати масових звернень з приводу допущених порушень, активних спроб поставити під сумнів законність виборів загалом. Це не означає, що порушень було менше - розумніше спрацювала та ж влада. Саме „ЄдРо” починає все активніше діяти в ділянці виявлення та викриття порушень у процесі виборів. Що, звичайно, не сприяє зростанню довіри громадян до партійної і виборчої систем загалом, проте суттєво нейтралізує опозиційну риторику на тему „чесних і справедливих виборів”.

Комуністи покращили результати у дев’яти регіонах, отримавши «срібло» у семи, причому в ряді суб'єктів Федерації набрали більше 20% голосів, а в Нижегородській області - майже 30%. Не зважаючи на застарілу ідеологію, вони найуспішніше залучають протестний електорат, здобувши додаткові голоси насамперед у містах. Такі певні успіхи КПРФ можуть викликати в Україні ж ніяк не стурбованість, а хіба здивування консервативністю російського виборця. В Росії КПРФ – це державницька сила, це ностальгія, опозиційність і, зрештою, активна парламентська та позапарламентська діяльність. В Україні КПУ – це антидержавна спільнота, обтяжена національною пам’яттю про злочини КПРС, міцна опора влади, яка може дозволити собі не більш як періодичну опозиційну риторику, дозвіл на яку доводиться відпрацьовувати „правильними” голосуваннями. За цих обставин „наш” Симоненко може лише тихесенько завидувати „їхньому” Зюганову і далі плентатися у хвості „регіонального обозу”.

Електоральна „стабільність” Жириновського може здивувати українців. ЛДПР позиції зберегла, вирвалася на друге місце на Чукотці (де комуністи не подолали виборчий бар'єр) і в Ханти-Мансійському автономному окрузі, а провалилася тільки в Дагестані (що не дивно після антикавказьких висловлювань свого лідера). Але нічого дивного тут немає. Скандальні політики в кожній країні користуються, залежно від національного менталітету, більшими або меншими симпатіями. В Україні виборці ніколи не мали такого єдиного епатажного орієнтиру. У цій ролі, залежно від ідеологічних та інших смаків електорату, пропонували себе Вітренко і Корчинський, Бродський та Черновецький. Та навіть якщо зісумувати їхні здобутки, можна легко переконатися, що такий політичний „стиль” серед українців користується суттєво меншою популярністю, аніж в росіян. Це й не дивно: „Україна – не Росія”, як відомо.

Порівняно високий результат „Справедливої Росії” (що пройшла в законодавчі збори всіх 12 регіонів) пов'язаний з наявністю „помірковано-протестного” електорату, коли виборець не зовсім задоволений владою, але й не хоче змінювати політичну систему. В Україні сьогодні у нас подібну роль відіграє „Сильна Україна” – мовляв, не хочеш голосувати за Януковича, то ось тобі Тигіпко.

Головна тенденція, яка прослідковується в політичному житті як України, так і Росії – це не брак опозиційних настроїв, опозиції, як такої, а відсутність опозиційної еліти. Такої собі альтернативної еліти, яка готова і здатна боротися за реальну владу, а не за явний компроміс з існуючою владою. Виборці не просто „неправильно” голосують – вони практично не мають вибору. Навіщо боротися з владою, підтримувати опозиціонерів, якщо після виборів вони пересваряться і не зможуть створити більшості, або домовляться з владою, або просто поперебігають у „правильні” фракції, знаходячи для цього всі можливі пояснення, чи просто зневажаючи обурливі запитання громадськості? Так було в Україні, так буде тепер і в Росії. Втім, дивлячись на тамтешні події, не потрібно переживати за долю росіян – про них є кому попіклуватися. Вони звикли, що влада за них все вирішує, натомість забезпечуючи сяке-таке виживання. І, схоже, це їх задовольняє.

Потрібно думати про Українське майбутнє. Якщо громадськість не змусить запрацювати опозиційну еліту (що малоймовірне), або ж не витворить нову – вже незабаром нас може очікувати сіра російська реальність. Ні, не через ліквідацію державності. А через втрату громадської активності та національної пильності.

Юлій Хвещук, Львівське регіональне відділення Інституту національного державознавства


Передрук дозволено тільки з посиланням на джерело та автора в друкованому виданні та гіперпосиланням в інтернет-виданні. Всі публікації захищені Законом України «Про авторське право і суміжні права».






МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ