АНТИОЛІГАРХІЧНЕ ПОЛІТИЧНЕ ВИДАННЯ

НАША ЕЛЕКТРОННА АДРЕСА: stopcom@ukr.net            Пишіть нам: stopcom@ukr.net           
Головна сторінка
 
непарламентський
опозиційний сайт

RSS підписка нашого сайту

ПІДПИСКА СТОПКОМ


НАВІГАЦІЯ
По сайту
• Головна
• Україна___ПОЛІТИКА
• Світ_____Н О В И Н И
• Аналітика
• Фото
• Відео
• Література
• АРХІВ НОВИН СТОПКОМУ
Влада Закону
Законність і ваші права
• ВГО "ВЛАДА ЗАКОНУ"
• ЗАКОНОДАВСТВО і ПРАВО
• Коментарі фахівців
• Антикорупційна програма
• Зразки документів
 
Про нас
Проект
• Редакція
• Співробітництво
Я бачив дивний сон…
10.11.2010 р.

Після безсонної ночі підрахунку голосів на виборчих дільницях, мною оволодів міцний і глибокий сон. Він супроводжувався яскравими сюжетами сновидінь. Один з таких сюжетів залишився в моїй пам’яті і після пробудження.

Коротко викладу його суть. У старому (напевне, ще довоєнного зразку) багатоквартирному будинку була одна «нєхарошая квартира». Час від часу там відбувались гулянки-застілля, після яких і господарів, і гостей знаходили за святковим столом з проломленими черепами. Сон розпочався з розповіді про цю історію від одного старожила, а далі у згадану квартиру зібрались гості зі всього будинку, щоб відзначити новосілля її нових мешканців. Закінчилось воно, зрозуміло, за законами жанру, тим, що один гість в момент кульмінації застілля зайшов до кімнати з розвідним ключем і взявся бити всіх присутніх по голові, весело жартуючи і розповідаючи про своє життя…

Після цього я прокинувся. Мені вже давно не снилось нічого подібного, тому я запитав свою дружину (а вона добре розуміється на подібних речах), що б це все могло означати. Вона миттєво зорієнтувалась. Все виявилось дуже просто. Будинок – це Україна. Гулянка – це вибори. Розвідний ключ – це передвиборчі обіцянки. А трупи – це їх виконання…

І дійсно, пройшовши всю виборчу кампанію в якості кандидата від моменту реєстрації і до оголошення результатів, обійшовши від хати до хати більшу частину будинків і поспілкувавшись з більшістю їх мешканців, я можу говорити про певні особливості та тенденції української національної забави «вибори».

Майже ніхто з виборців мого округу не цікавився передвиборчою програмою. Рідко кого цікавила моя біографія. Найпоширенішими питаннями виявились «Скільки тобі років?», «Яке твоє прізвище?» та «Яка партія?» (не зважаючи на те, що і прізвище і партія звучали в моїй промові по кілька разів). Далі, зазвичай, я чув монолог, наповнений твердженнями, що треба обирати молодь, бо лише вона може щось змінити і покращити, що я правильно роблю, йдучи до виборців особисто, без посередництва приплачених агітаторів, що журналісти – це сміливі і освічені люди, а тому їм необхідно дати владу... 90% моїх зустрічей закінчувались обіцянкою проголосувати саме за мене. Але маємо те, що маємо… я не пройшов.

Звісно, мої конкуренти задіяли і адмінресурс, і підкуп виборців, і де мотивували моїх прихильників прийти на виборчі дільниці, розмістивши їх у незручних місцях… але це аж ніяк не знімає з мене відповідальності за недостатню роботу з виборцями. Головним же висновком є інше.

Виборець знову віддав перевагу не програмам та ідеям, а гаслам та брендам, не особистим якостям та досвіду кандидатів, а пізнаваності їхніх імен. Виборець не задумувався над суттю та змістом політичної сили і кандидатів, обираючи лише яскраві обгортки. Громадяни масово бойкотували цю профанацію вибору.

Не маючи у своєму розпорядженні ані значного фінансового ресурсу, ані адміністративного, однак маючи голову на плечах і знаючи найефективніший метод агітації – особисте спілкування, я вирушив «в люди» від хати до хати. Я знайомився з людьми, спілкувався, розповідав про себе, слухав, відповідав на питання… Моєю агітацією стали газети з моїми статтями та мій блог. Мене запрошували на подвір’я, на кухні, пригощали чаєм та кавою, пропонували відвідати свіже звареного супу, купити в них куртку, аби зігрітись, благословляли, пропонували брати до рук зброю і власноруч наводити порядок… Я лагодив бабусі ланцюг з ошийником, втікав від собак, знаходив героїв для наступних матеріалів та статей у свою газету. Кампанія була надзвичайно цікавою та насиченою пригодами.

В день виборів я відвідав усі дільниці свого округу. Дільниці знаходились на значній відстані від місць проживання виборців. Це було однією з головних причин низької явки. Ті ж, хто все таки прийшов, був дезорієнтований незручними приміщеннями та довжелезними чергами до кабінок (я вже мовчу про кількість виборчих бюлетенів та їх довжину). Багато хто розвертався і йшов додому. Інші голосували, не доходячи до кабінок і не лише за себе. Члени ДВК пояснювали виборцям, як і за кого потрібно голосувати. Не обійшлось і без спроб організації «каруселей».

Процес голосування мав чи не найгіршу в історії України організацію. Бюлетені завезли перед відкриттям дільниць, а штампували під час самого голосування. Машин для виїзного голосування не було надано. Конвертів для пакування порахованих бюлетенів завезли лише 10% від необхідної кількості, тож доводилось пакувати у що завгодно, а коли будь-яка макулатура закінчилась, частину повезли не запакованими. Дільниці відкрили ще близько 5-ї ночі, перервавши процес підрахунку щоб організувати «перекур». Після цього дільниці перетворились на «прохідний двір». Протоколи підписували і ставили печатки, ще не вписавши до них жодної цифри. Заповнювали їх ручками на бюлетенях (не зважаючи на те, що з ручками наближатись до цих документів суворо заборонено). По завершенню підрахунків члени виборчих комісій навіть «забули» вивісити протоколи з результатами голосування… і все це називається демократичними і чесними виборами.

Українському виборцю «проламали голову» розвідним ключем порожніх обіцянок (як це і відбулось у моєму сні). Але все менше людей відвідують цю гулянку, бо знають, чим вона зазвичай завершується. І залишається лише до цього знання додати впевненість у своїх силах запобігти такому фіналу, і вчасно виявити і відібрати знаряддя злочину – «розвідний ключ».

Але ці вибори і цей мій результат зробив одну позитивну річ у моєму житті – вони повернули мене до громадсько-політичної діяльності, від якої я відійшов після свого одруження та народження сина.

Отож, все що не робиться – все на краще. І напевне моєї діяльності поза владними інституціями сьогодні Україна потребує більше. Я програв бій, але не війну. Все тільки починається… і обов’язково закінчиться «хеппі-ендом»!

Дмитро Сінченко


Передрук дозволено тільки з посиланням на джерело та автора в друкованому виданні та гіперпосиланням в інтернет-виданні. Всі публікації захищені Законом України «Про авторське право і суміжні права».






МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ