АНТИОЛІГАРХІЧНЕ ПОЛІТИЧНЕ ВИДАННЯ

НАША ЕЛЕКТРОННА АДРЕСА: stopcom@ukr.net            Пишіть нам: stopcom@ukr.net           
Головна сторінка
 
непарламентський
опозиційний сайт

RSS підписка нашого сайту

ПІДПИСКА СТОПКОМ


НАВІГАЦІЯ
По сайту
• Головна сторінка
• Україна___ПОЛІТИКА
• Світ_____Н О В И Н И
• Аналітика
• Фото
• Відео
• Література
• АРХІВ НОВИН СТОПКОМУ
• Фото дня (архів)
• Політгумор
Влада Закону
Законність і ваші права
• ВГО "ВЛАДА ЗАКОНУ"
• ЗАКОНОДАВСТВО і ПРАВО
• Коментарі фахівців
• Антикорупційна програма
• Зразки документів
 
Про нас
Проект
• Редакція
• Співробітництво
Скидаю баласт!
19.05.2010 р.

Чи є в Україні плюралістичне суспільство? Чи має наша держава політичні партії? Якщо дивитись поверхово – то відповіддю буде однозначне «Так!». А якщо придивитись?...

Щодня я знаходжу нові докази штучності та фальшу нашого суспільства. Фальшиві товари, фальшиві гроші, фальшиві обіцянки політиків, несправжні мотиви, фальшиві посмішки, штучні закони, штучні органи влади… список можна продовжувати до нескінченності. Фальшивою є і влада, і опозиція, штучним є все українське законодавство, вся політична система і політичні партії.

Політична партія – це зареєстроване згідно з законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Функції політичних партій:

1. Представництво інтересів. Партії виступають важливими виразниками інтересів соціальних класів, прошарків і груп, трансформуючи велику кількість цих різноманітних і специфічних потреб і вимог у більш системні, зручні для оперування пакети пропозицій. Проте, у той час як групи тиску лише виражають певні інтереси, політичні партії відбирають, раціоналізують і впорядковують інтереси, як правило, різних груп, об’єднуючи їх в єдину систему. При цьому багато з цих вимог відкидаються залежно від їх відповідності партійній ідеології, що пояснюється двостороннім зв’язком політичної партії з її соціальною базою. Таким чином, політична партія є важливим фактором у визначенні, відборі, систематизації і вираженні суспільних інтересів у політиці.

2. Комунікативна функція. Багато західних авторів особливо наголошують на цій функції політичних партій, зазначаючи, що саме вони значною мірою забезпечують необхідний зв’язок між тими, хто здійснює політичне керівництво, та тими, на кого воно поширюється, тобто практично на всіх інших громадян. Партія, таким чином, виконує роль каналу вираження та формування ідей, цілей, завдань тощо, який спрямований як вгору -- до вершини владної піраміди у державі, так і вниз -- до найнижчих соціальних верств, та є визначальним для політичного управління у суспільстві. У конкурентних партійних системах висхідний канал комунікації (зв’язку) від керованих до керуючих є досить інтенсивним і сталим. Однак навіть у таких системах партія функціонує як засіб для вираження і поширення інформації, освіти, впливу на громадську думку. Саме це мав на увазі М.Дюверже, зазначаючи, що партійна система меншою мірою є відбитком громадської думки, ніж громадська думка -- проекцією партійної системи. В однопартійних системах, де існує тільки правляча партія, потік політичної комунікації спрямований переважно донизу.

3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди та через який, зокрема, обирається національне (державне) політичне керівництво. Відбір кандидатів усередині партій часто є більш вирішальним етапом, ніж подальші всенародні чи регіональні вибори. Це є справедливим для усіх партійних систем, у тому числі й для однопартійних. А в системах пропорційного представництва з партійними списками, що переважають у континентальній Європі, позиції кандидатів у виборчому списку практично визначають їхні шанси на виборах. Якою б не була виборча система, попередній відбір кандидатів на ті чи інші державні посади часто здійснюється вузьким “електоратом” партійних діячів. Крім того, за допомогою партій відбувається політична соціалізація їхніх членів і прихильників, виховання та ідентифікація їх у певному політико-ідеологічному руслі. Часто передача цих соціальних цінностей та політичних уподобань здійснюється з покоління у покоління. Приміром, у Великобританії та США значна частина виборчих округів протягом більш ніж століття зберігає свою прихильність до кандидатів однієї й тієї ж політичної партії.

4. Розробка політики та здійснення політичного курсу. У правлячій партії її лідери, що здійснюють політичне керівництво країною, вирішують подвійне завдання по встановленню, впорядкуванню та забезпеченню виконання спільних для всього суспільства цілей, національних інтересів даної держави. Політичні партії були головними рушійними силами у революційних перетвореннях сучасної доби. Так, грандіозні трансформації суспільств у СРСР та Китаї, котрі відбулися у цьому столітті, були проведені “передовими загонами пролетаріату” -- комуністичними партіями, що призвело до радикальних, корінних соціальних змін. А націоналістичні партії в більшості країн, що розвиваються, відіграли вирішальну роль у здобутті державної незалежності та подальшого згуртування нових націй у “традиційні” суспільства. Подібний процес можна також спостерігати з розпадом СРСР та Югославії у так званих нових незалежних державах. Коротко кажучи, політичні партії задають напрямок та беруть або прагнуть брати активну участь у здійсненні державної політики.

5. Функції соціальної інтеграції. Політичні партії, несучи в собі певну систему ідейних цінностей по відношенню до здійснення політичної влади у суспільстві, виступають об’єктами емоційної прихильності (відданості) або протидії (ворожнечі). Справляючи, таким чином, значний вплив на громадську думку та поведінку громадян (виборців), партії відіграють роль своєрідного “лакмусового папірця” -- соціального індикатора і відповідно -- інтегруючого фактора для тих чи інших соціальних верств, спільнот і груп, які бачать у конкретній партії виразника своїх політичних потреб та інтересів, з якою вони пов’язують свої надії на вирішення певних суспільних завдань і розвиток країни, з якою, нарешті, вони ідентифікують себе у ставленні до різних проблем, що існують у суспільстві. Політичні партії є, як визначають соціологи, референтними групами для своїх прихильників. Досить часто виборець звично голосує за “свою” партію, не заглиблюючих у суть її програм або складу і якостей її кандидатів, просто тому, що психологічно він зорієнтований саме на цю конкретну партію, з якою він асоціює і свій політичний вибір. Партія стає “певним реальним явищем у пам’яті та емоціях електорату, незалежно від його думки і дій” (Г.Уоллес) 2). Це підтверджується багатьма науковими дослідженнями виборчої поведінки, хоча очевидним сьогодні є також і зниження рівня ідентифікації виборців з політичними партіями у багатьох демократіях світу.

Чи виконують сьогоднішні політичні партії вищеперелічені функції? Чи несуть вони якусь конкретну ідеологію? Чи відстоюють вони свої ідеологічні постулати? Чи мають вони чітку позицію стосовно будь-якого процесу в державі, і чи мають вони свою пропозицію – «загальнонаціональну програму суспільного розвитку»? «Ні» – це відповідь на всі поставлені питання.

Всі партії, які існують в нашій державі, можна класифікувати за наступним принципом:

1) Партія-фантом. Таких в Україні 50%. Вони існують лише на документах Мін’юсту та їх власників. Членство складається з самого «голови» та, можливо, кількох його друзів. Діяльність обмежилась самою реєстрацією, так і не розпочавшись.

2) Партія-труп. Таких – близько 40%. Відмінність від попередньої – після своєї юридичної реєстрації ця партія мляво намагалась таки розпочати боротьбу за владу, і навіть, можливо, взяла участь у якихось виборах, однак, з часом, померла, залишивши по собі лише «голову» з печаткою та свідоцтвом про реєстрацію.

3) Партія одного регіону. В якомусь регіоні партієць невідомої політ сили зміг потрапити до місцевої ради, і, відповідно, почав її фінансувати, але лише у себе вдома.

4) Технологічний проект. Партія, що створюється великою політ силою під конкретні вибори з конкретною метою – або відбирати голоси у противників, або дискредитувати їх. Приклади: «Комуністична партія робітників і селян», «ОУН в Україні», «Проти всіх», «НРУ за Єдність» тощо.

5) Диванна партія або політичний проект. Це клуб за інтересами кількох впливових і заможних людей, які вирішили пробиватись у владу, аби вирішувати свої бізнес-питання без посередників. Партія створюється як піар-проект, без створення розгалуженої структури, лише під одні вибори, після яких перетвориться на «труп», а на наступні вибори буде створено вже новий проект. Приклади: «Команда Озимого Покоління», «Віче», «Народна самооборона», «Союз Лівих Сил», «Третя сила», «Єдиний Центр» тощо.

6) Партії-динозаври. Вони були створені ще на початку 90-х, програли боротьбу за владу, різними способами були виштовхнуті з авангарду політичних процесів і сьогодні переживають свій занепад. Їхнє керівництво узурпувало в ній владу, міцно тримаючись за свої крісла, і живе з того, що продає «принципову позицію» своєї авторитетної партії різним олігархічним угрупованням. Приклади: КПУ, СПУ, НРУ, УНП, КУН, «Собор» тощо.

7) Олігархічні угрупування. Це організації, які фінансуються як на всеукраїнському рівні – потужними фінансово-олігархічними кланами, так і на місцевому рівні – різного роду бізнесменами та місцевими «князьками». Вони мають у своєму арсеналі телеканали, газети, адміністративний ресурс (фракції у Верховній Раді, місцевих радах, посади у різних органах влади). Метою їхнього існування є боротьба за владу як доступ до нерозподілених матеріальних ресурсів та перерозподілу власності на свою користь.

І найголовніше питання – чи є місце для ідеологічних партій у сучасній «державі» під назвою Україна? Ні. Ідеологія сьогодні нікому не потрібна. Ані виборцям, які купуються на яскраву картинку на біл-бордах та телеекранах, і не заглиблюються у програмні засади політ партій. Ані партійним апаратникам, які зачасту не знають ні програми, ні ідеології, і просто заробляють гроші. Ані партійним лідерам, яким потрібна не реалізація якоїсь стратегічної програми, а конвертація політичного капіталу у фінансовий.

За даними Мін’юсту, в Україні зареєстровано 176 політичних партій. Останню було зареєстровано 2 квітня 2010р. Чи виконують вони свої функції? Ні, адже якби виконували, то не було би потреби у створенні і реєстрації нових. Чи є шанс створити якусь принципово нову політсилу? Навряд, адже за 20 років її б уже створили. В Україні партійна система себе повністю вичерпала. Саме по собі слово «партія» вже наділене негативним змістом.

З досягненням свого повноліття я вступив до найстаршої та найповажнішої партії в Україні – Народного Руху. Я приєднався до адептів ідей В’ячеслава Чорновола. Мені здавалось, що партія з такою історією та ідеологією просто зобов’язана прийти до влади, щоб реалізувати свою програму. Однак, чим далі в ліс – тим більше дров… чим більшим ставав мій партійний стаж, тим чіткіше я усвідомлював – це вже не партія!

Відсутність харизматичного лідера, достатнього фінансування, стійкої політичної позиції – ці проблеми були лише на поверхні і могли б бути вирішені, якби не було іншого – зневіри самих рухівців у власних силах, яка наступила після загибелі В.Чорновола. Перемога не можлива без віри в неї. Віра не можлива без історії успіху… це замкнене коло.

В партію, що не збирається виконувати своєї програми, не прийдуть люди, що прагнуть змін. З партії, що не дає можливості самореалізуватись, такі люди підуть. В результаті – нема з кого обрати керівництво. Нікому вибудовувати політичні стратегії. Нікому формувати політичну позицію. Нікому брати владу… ті поодинокі люди, які могли б щось змінити, надовго в ній не затримуються. Їх перекупають інші політичні проекти, і Система робить їх своєю частиною. А в Рух їм на зміну приходять переважно відверті пройдисвіти, як це сталось, наприклад, в Кіровограді.

З того часу НРУ не лише не має жодного представника у владі, і жодного депутата. Рух не має ініціативи на місцевому рівні, не пропонує своїх рішень, не має власних експертів та претендентів на посади, і використовується лише для того, аби «рєшать вапроси» дрібного бізнес-інтересу «голови» обласної організації. Заходи, як і в усіх інших, відбуваються виключно за гроші, з єдиною різницею – за невеличкі гроші (мовляв, Рух – «бідна партія», хоча, швидше за все, рухівська організація просто має скупого голову…).

Партійний Статут виконується так само, як і українська Конституція. Цей документ може бути взятим до уваги лише у випадку потреби репресувати підлеглих, у інших же випадках його просто пропонують «засунути в дупу» (за словами самого «голови»). Діяльність обмежується необхідним мінімумом для паперових звітів Києву, щоб отримати фінансування і прогодувати своїх «кумів-сватів», яких вони працевлаштували в партійний апарат. Однак найгірше те, що київське керівництво такий стан справ влаштовує. Голові НРУ пріоритетніше мати пасивні, але слухняні осередки, які затвердять будь-яку його пропозицію, аніж активні і сильні організації з власною позицією.

Тому сьогодні, зваживши всі «За» та «Проти», я змушений заявити про свій вихід з НРУ. В Україні відсутні політичні партії та партійна система в принципі. А ті утворення, які ними себе оголосили, не допоможуть мені боротись за заміну цієї Системи. Вони є її частиною.

Я скидаю баласт! Я – позапартійний!

Дмитро Сінченко


Передрук дозволено тільки з посиланням на джерело та автора в друкованому виданні та гіперпосиланням в інтернет-виданні. Всі публікації захищені Законом України «Про авторське право і суміжні права».






МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ