АНТИОЛІГАРХІЧНЕ ПОЛІТИЧНЕ ВИДАННЯ

НАША ЕЛЕКТРОННА АДРЕСА: stopcom@ukr.net            Пишіть нам: stopcom@ukr.net           
Головна сторінка
непарламентський
опозиційний сайт

НАВІГАЦІЯ
По сайту
• Головна
• Україна
• Світ
• Аналітика
• Спорт
• Фото
• Відео
• Література
 
Влада Закону
Законність і ваші права
• ВГО "ВЛАДА ЗАКОНУ"
• Законодавство і право
• Коментарі фахівців
• Антикорупційна програма
• Зразки документів
 
Про нас
Проект
• Редакція
• Співробітництво
• Зворотній звязок
ШЕВЧЕНКОВА „ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА”
13.08.2009р.

Історія створення гімну „Ще не вмерли України” тісно пов’язана з Тарасом Григоровичем Шевченко. Микола Вербицький-Антіох, син секретаря Чернігівської губернської управи, родич Чернігівського губернатора Сергія Голіцина, в 16 років поступив до Київського університету св. Володимира. За свої сатиричні віршики і організацію студентської газети "Помийниця", по проханню-вимозі Ректора був переведений батьком в Петербург "для охолодження". Привіз його батько й поселив в будинку архітектора Штакеншнейдера, де вже мешкали - його родич, теж студент , Іван Рашевський та Павло Чубинський . Невдовзі там зупинився і Опанас Маркович, який повернувся з-за кордону .

А зовсім поряд, в будинку Академії мистецтв мешкав Шевченко. Не один вечір вони проводили разом. Микола, музичний талант якого відмічав сам Михайло Глінка, сідав за фортепіано, а Опанас Маркович заспівував своїм прекрасним баритоном українських народних пісень. Йому завжди підспівував Тарас Григорович.

Опанас Маркович упрохав Тараса привести хлопців на вечірки "Основи", які фактично були зібраннями Петербурзької" Громади". Нажаль, ні Куліш, ні Костомаров не залишили письмових спогадів про ті вечірки. Доводиться цитувати спогади Логвина Пантелєєва:

" В гостинной на диване за столом обыкновенно усаживался Шевченко, Костомаров и ни на шаг от них не отходивший Кулиш... к тому же на вечерах бывало немало выдающихся писателей-малороссов, например, Афанасьев-Чужбинский, Стороженко, Гуртовский и другие. Помню, заметив одного довольно плотного господина, я спросил-"Кто это? "-"Муж Марка Вовчка"- получил в ответ таким тоном, что больше сказать о нем нечего. Он, впрочем, был замешан в деле Кирило Мефодиевского общества. Я тогда очень мало обращал внимания на физиономии, но лицо Шевченко положительно увлекло меня. На близком расстоянии он выглядел очень схожим, как изображен на литографическом портрете Мюллера: лицо коричневого оттенка, носило явные следы многого пережитого, в том числе и той болезни, которая в последние годы преждевременно ускорила его жизненный конец... "

Та не довго продовжувалось те спілкування з Кобзарем . Зломлений тугою за Батьківщиною, до якої вже назавжди була закрита дорога, та зрадою коханої, він тяжко захворів серцем і невдовзі помер. Друзі брали участь і у похованні Шевченка, і у благочинних вечорах в його пам’ять. Тільки зразу уточню. Ніхто не забороняв похорону нашого Апостола. Ніхто не репресував студентів за участь в його похороні і заворушеннях при цьому. Заворушення спричинило зовсім інше. Та щоб самому не перебріхувати події, краще запитую з книги споминів Логвина Пантелєєва:

"Они совпали во времени - панихида в католическом соборе по пяти убитым в Варшаве при подавлении манифестации 13 февраля 1861 и похороны Шевченко... когда для нас, русских, совершенно неожиданно раздалось пение польского гимна и все поляки в одно мгновение пали на колени и со слезами на глазах присоединились к пению гимна... Сразу вслед за панихидой состоялись похороны Шевченко... польская корпорация в полном составе проводила Шевченко на кладбище. Там Хорошевский от имени поляков сказал на польском языке очень умное и теплое слово, оно потом было напечатано в "Основе"...

По поводу панихиды началось следствие, что предполагало привлечь к ответственности только польских студентов. Русские студенты постановили собрать в следственную комиссию листы с подписями в доказательство, что и они были на панихиде. Попечитель И. Д. Делянов застал студента А. Штакеншнайдера с листками и потребовал отдать их или оставить университет. Собралась сходка, главную роль играли князь Нехлюдов и Чубинский, уладившие конфликт... "

Та згодом конфлікт перейшов в студентські заворушення і всі вищі учбові заклади Петербурга та Москви були закриті. Організатори заворушень були або забриті в москалі, або переведені до Казанського університету.

Миколу Вербицького, як і його земляків відправили до дому, до того ж в 111 відділенні вже лежав донос про те, що він насмілився перекласти "Єщє польська не згінела" на українську і російську мови...

Наприкінці серпня Миколу Вербицького викликали в Петербург, щоб вирішити питання про відновлення у студентах. З цього приводу і зібралась вечірка. Не важливо, де вона відбувалась - в тіснесенькій кімнатці на Велико Васильківській де при пансіоні сестер Лєнц мешкав Чубинський, в будинку-гуртожитку громадівців по Жилянській, чи в просторій вітальні кам’яниці Голіциних, де зупинився Вербицький. Головне, що студентська вечірка відбулась у серпні 1842. Головне, що на ній були присутніми і Микола з побратимом Павлом і його найближчі друзі-сусіди брати Рильські, з приятелем Пауліном Свєнціцьким (відомий як український поет Павло Свій)своїх приятелів сербів привели Павло Житецький та Іван Навроцький, прийшов і громадівець-болгарин Олександр Стянов.

Вечірка, як вечірка. Їли, пили, співали, згадували. Згадав і Чубинський про похорони Шевченка, про ту Панахиду, на якій пролунав польський Гімн. Дівчата, а були тут і сестри Голіцини, і вихованки з пансіону сестер Лєнц, попрохали присутніх поляків виконати гімн. За фортепіано сів Вербицький, а Рильський та Свєнціцький заспівали бунтівні рядки. Коли ж вони скінчили, Микола став тихо наспівувати свій переклад :"Мати Польща не загине, доки ми живемо". Тут Павло Чубинський , сказав Миколі, що чим перекладати чужу пісню, краще написати таку ж свою, он скільки вже часу Володимир Антонович просить громадівців створити пісню, на кшталт "Марсельєзи".

Микола, який славився імпровізаціями, не став комизитись і тут же, під той же мотив, заспівав, творячи нову пісню:

"Ще не вмерли України ні слава, ні воля,

Ще нам браття молодії усміхнеться доля.

Ще розвіє чорні хмарі і біля віконця,

В рідній українській хаті діждемося сонця.

Спогадаймо ж тяжкий час, лихую годину,

Й тих, що вміли боронить рідну Україну -

Наливайко і Павлюк і Тарас Трясило

Із могили кличуть нас на святеє діло... "

Рильським і Пауліну Свєнціцькому, родичів яких від немовлят до старечі вирізав Павло Бут(Павлюк), не сподобалась згадка про нього і Йосип Рильський, що так і не відійшов від фортепіано, заспівав свій варіант:

"... Згинуть наші вороженькі, мов роса на сонці,

Запануєм і ми браття у своїй сторонці

Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило

Із могили нас зовуть на святеє діло

Спогадаймо ж славну смерть лицарів козацтва,

Щоб не стратить марно нам свойого юнацтва

Ой Богдане- Зиновію, п’яний наш гетьмане,

Защо віддав Україну москалям поганим,

Щоб вернути її честь, ляжем головами,

Наречемось України вірними синами"...

Тут уже не витримав правник Чубинський, який побачив небезпеку виконання таких слів. Він відсторонив поляків від фортепіано і запропонував свій, менш небезпечний варіант:

Гей Богдане-Зіновію, необачний сине.

Нащо віддав на поталу неньку Україну,

Щоб вернути її честь, станем куренями,

Наречемось України вірними синами! "

Олександр Стоянов, показуючи на себе та серба Єнтич-Карича, запропонував додати:

Наши братчики-слов’яни

Вже за зброю взялись,

Не допустимо щоб ми

Позаду зостались

Здається, пісня була закінчена. Щоправда далеко їй було далеко до Марсельєзи, та зіркові хвилини такі ж, як і самі зірки...

Знову пішли спогади, заспівали „Соловейка” Віктора Забіли, ”Журбу” Леоніда Глібова. Та от серб Єнтич-Карич заспівав свій Гімн, де приспівом були слова: " Серце біє і крев ліє за нашу свободу"...

-" Та це ж саме те. чого нам не вистачало” - схопився Павлусь Чубинський і заспівав безсмертні рядки:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І покажем. що ми браття козацького роду!

Гей-о-гей же браття милі, нумо братися за діло,

Гей-о-гей, пора вставати, пора волю здобувати! "

От тепер пісня була вже закінчена. Всі записали собі її слова . Свій примірник Тадей Рильський віддав побратиму Володимиру Антоновичу. Коли через кілька тижнів повернувся до Києва з етнографічної експедиції по селам Микола Лисенко, Антонович доручив йому покласти на музику слова нової пісні. Вже через тиждень нова "Українська Марсельєза" полетіла по Лівобережжю. Полетіла, як гімн Громади.

А от Гімном України пісня стала на правобережжі. Стала завдяки тому, що її там приписували Шевченко. А сталось це так. Свій екземпляр Вербицький віддав земляку Пантелеймону Кулішу, який вже надрукував в „Основі” кілька його віршів. Пантелеймон поклявся надрукувати пісню, та чого вартою була та клятва, якщо "Основа" припинила існування. Куліш поїхав лікувати нерви до Італії. По дорозі зупинився у Львові . Старовинне місто, місцева інтелігенція, а особливо, панянки так сподобались Кулішу, що він пообіцяв літератору Ксенофонту Климковичу ненадруковані вірші Шевченко з архіву Основи. Переправив він вірші з вже знайомим нам Пауліном Свєнціцьким, який після придушення польського повстання емігрував до Львова.

Та чи Куліш, чи сам Свєнціцький, зробили це, але разом з "Заповітом". "Мені однаково", "М. Костомарову" було передано і "Ще не вмерли України".

В журналі "Мета" №4 за 1863 рік всі ці вірші були надруковані. Відкривався журнал віршем "Ще не вмерли", за яким йшли три вірші Шевченко і під всім цим було поміщено його підпис.

Це число журналу катехит Перемишльської семінарії о. Юстин Желехівський відвіз своєму побратимові, Млинівському священику Михайлу Вербицькому.

Отець Вербицький фанатично любив Шевченко, мріяв покласти на музику всі його вірші. Отже, отримавши журнал, він вже через тиждень поклав на музику всі чотири вірші. Вже в грудні, на зібранні громади Перемишльської семінарії, пролунала вперше "Ще не вмерла Україна". Ректору настільки сподобалась пісня, що він рекомендував семінаристам поширювати її серед прочан, а о. Вербицького попрохав зробити з солоспіву хорал. І от вже на свято Івана Хрестителя, перед багатотисячним натовпом перемишльців пролунав могутній хорал у виконанні зведеного хору. Присутньому на Святі єпископу Полянському, засновнику першого українського театру у Львові (тепер там "Народний дім", що з тих часів так і не ремонтувався) так сподобався хорал, що при відкритті українського театру у Львові 25. 12. 64 постановкою оперети Карла Гайнца "Запорожці",

Він наказав режисеру вставити в дію виконання "Ще не вмерло Запоріжжя". В програмках же була „Ще не вмерла Україна”. Ранком, на другий день після вистави, "Ще не вмерла Україна" співав весь Львів. Вся Галичина вважала, що слова пісні написав Шевченко, Апостол Українців. Тому і стала ця пісня Гімном, спочатку Західної України, а потім УНР. А "Марсельєзу Громади" написану студентами, незабаром забули...

Як єдиним автором „Ще не вмерла Україна” став Павло Чубинський? У 1885 у Львові повинен був вийти збірничок українських пісень „Кобзар”, в який було включено і „Ще не вмерла Україна”. В цей час уже був сумнів у авторстві слів Тараса Шевченко. Як не як, Паулін Свєнціцький був учасником тієї вечірки. То ж видавці, знаючи, що текст „Ще не вмерли України” Ксенофонту Климовичу передав Пантелеймон Куліш, звернулись до нього з запитом. Пантелеймон, який в цей час був без російського громадянства, жив відлюдком на хуторі своєї Жінки Олександри Білозерської. Він знав всіх авторів „Ще не вмерли України”. Але написати, що авторами пісні є иротинк дворянин Російської імперії Микола Вербицький-Антіох, нащадок польських королів Йосип Рильський, нащадок болгарських царів Олександр Стоянов, йому не дозволяв український патріотизм. Тому він і залишив одного автора, колишнього колегу по Міністерству шляхів сполучень, щойно померлого дійсного статського радника, академіка Павла Чубинського.

Що ж до інших авторів, то про них я довідався у бабусь Голіциних, коли ми з моєю рідною бабусею Євгенією Кулішевою-Вербицькою, були в них наприкінці серпня 1961. І де я бачив альбомчик їх матусі з записаним в серпні 1861 віршем, що починався рядками „Ще не вмерли України”. Вірш було записано різними почерками і під ним стояло чотири підписи. Що до авторства Миколи Вербицького, то на стенді в Чернігівському музеї Тарновського виставлено його лист, в якому він жаліється, що від його тексту в „Ще не вмерли України” залишилось тільки два рядки. Про це ж пишеться в передмові до його віршів в „Українській музі”вип..3, 1908 р. Та альманаху „Вік” т.1.1902р.

Додаток: Уривок з генеалогічного дерева

Микола Вербицький- Антіох + Рашевска Катерина Федорівна

Діти:

Федір Миколайович(1866-1946) + Свєчнікова Наталя Іванівна(1874-1961) Ольга Миколаївна(1870-1942)

Віра Миколаївна(1876-1965)+ Вороний Микола Кіндратович(1871-1938) син Марко(1904-1937)

Микола Миколайович( 1872-1922) + Кулішева Євгенія Львівна(1890-1964) діти:

Наталя Миколаївна(1910-1985)+Орєшко Михайло Миколайович(1900-1992) діти: Михайло,Василь, Олена

Євген Миколайович-( 1915, зник у ГУЛАГу в1951)+Колоско Надія(1925) Син Олександр (1941)

Ірина Миколаївна( 1918-1941)+Сиротенко Василь Трохимович( 1915-2006) Син Сиротенко Володимир – 1941.

К.т.н. Володимир Cиротенко (Вербицький) Львів





Передрук дозволено тільки з посиланням на джерело та автора в друкованому виданні та гіперпосиланням в інтернет-виданні. Всі публікації захищені Законом України «Про авторське право і суміжні права».






МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов