АНТИОЛІГАРХІЧНЕ ПОЛІТИЧНЕ ВИДАННЯ

НАДСИЛАЙТЕ НАМ СВОЇ СТАТТІ ЯКІ ДОПОВНЮВАТИМУТЬ ЗМІСТ САЙТУ ЗА АДРЕСОЮ: STOPCOM@UKR.NET ВОНИ ОБОВ"ЯЗКОВО БУДУТЬ НАДРУКОВАНІ!           ЯКЩО ВИ МАЄТЕ БАЖАННЯ ДОПОВНИТИ АБО ЗАПЕРЕЧИТИ ЦЮ СТАТТЮ, ТО МИ ЧЕКАЄМО НА ВАШІ КОМЕНТАРІ АБО ДОПОВНЕННЯ ЗА АДРЕСОЮ: STOPCOM@UKR.NET           
Головна
непарламентський
опозиційний сайт

НАВІГАЦІЯ
По сайту
• Головна
• Україна
• Світ
• Аналітика
• Спорт
• Фото
• Відео
• Література
 
Влада Закону
Законність і ваші права
• ВГО "ВЛАДА ЗАКОНУ"
• Законодавство і право
• Коментарі фахівців
• Антикорупційна програма
• Зразки документів
 
Про нас
Проект
• Редакція
• Співробітництво
• Зворотній звязок
Сутність та особливості процедури кримінально-процесуального затримання
22.06.2008р.

Елементом правового регулювання держави є правозастосування, що становить одну з форм реалізації конституційних та інших правових норм у процесі затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину.

Затримання – це тимчасова ізоляція підозрюваної у вчиненні злочину особи шляхом поміщення її до спеціальної установи.

До прийняття Конституції України затримання вважали невідкладною слідчою дією. В ч. 3 ст. 29 Конституції України вперше було зазначено, що затримання є тимчасовим запобіжним заходом. Пізніше затримання дістало відповідного статусу і в кримінально-процесуальному законі (ч. 2 ст. 149 Кримінально-процесуального кодексу (далі: КПК) України [1]). Так, ч. 3 ст. 29 Конституції України передбачає можливість затримання особи уповноваженими органами на строк до сімдесяти двох годин у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити, а також обов'язок негайно звільнити особу, якщо протягом 72 годин особі не вручено рішення суду про тримання під вартою.

Кримінально-процесуальне затримання слід відрізняти від:

- фізичного затримання особи на місці вчинення злочину або з поличним (п. 2 ст. 94 КПК України), що має характер захоплення і його можуть здійснити як представники влади, так і окремі громадяни;

- доставлення особи до правоохоронного органу на строк до однієї години в порядку, передбаченому законодавством України про адміністративні правопорушення;

- затримання особи (до 3 годин) в адміністративному порядку. Зазначені дії відрізняються від кримінально-процесуального затримання за метою, мотивами, підставами, умовами, суб'єктами, строками, порядком здійснення [2; с. 135].

Згідно зі ст. 115 КПК України, слідчий має право одноособово затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, лише за наявності підстав, визначених цим кодексом.

Затримання підозрюваного є заходом процесуального примусу, що застосовується слідчим у визначених законом випадках щодо особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, за який може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі. Тому рішення слідчого щодо затримання підозрюваного є відповідальним і його прийняття має грунтуватись на всебічному і повному вивченні обставин підозри, оскільки необґрунтоване рішення може призвести до порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина.

Суть цього заходу полягає в тому, що конституційні права особи, підозрюваної у вчиненні злочину, на деякий час обмежуються, оскільки затримання провадиться слідчим одноособово, без згоди на це прокурора і санкції суду [3; с. 25].

Відповідно до ст. 106 КПК України, орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише при наявності однієї з таких підстав:

1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного. Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов’язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз’яснення підозрюваному права мати побачення із захисником з моменту затримання [1].

Незаконне обмеження конституційного права на свободу і особисту недоторканість не може бути виправдане посиленням боротьби зі злочинністю. В усіх випадках затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, повинен бути складений протокол. У ньому мають зазначатися час і мотиви затримання підозрюваного та інші дані, які відіграють важливу роль. Дотримання цих процесуальних норм відіграє вирішальну роль у забезпеченні конституційного права на свободу і особисту недоторканість особи. Фіксація часу затримання безпосередньо впливає на його строк, який, як уже зазначалось, не може перевищувати 72 годин, якщо до особи не застосовується такий запобіжний захід, як тримання під вартою. Підпис підозрюваного свідчить про те, що він ознайомлений зі змістом протоколу і знає, за що його затримано.

Затриманий підозрюваний наділяється певними правами, які перелічені в ст. 43-1 КПК України, про роз'яснення яких зазначається в протоколі затримання. Крім того, згідно ст. 107 КПК України, права підозрюваного роз'яснюються йому перед початком допиту, який повинен бути проведений негайно або не пізніше 24 годин після затримання [1].

Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання:

1) звільняє затриманого — якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог, передбачених частинами першою і другою цієї статті;

2) звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не зв’язаний з триманням під вартою;

3) доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Параграф 3 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року містить вимогу "негайності" доставки до суду затриманої особи. Фактично, якщо протягом 72 годин особа постає перед суддею, який вирішує питання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в порядку, передбаченому ст. 165-2 КПК України, зазначена вимога порушена не буде за умови, що орган, який затримав особу, не зволікав з доставкою в суд. Це означає, що якщо орган, який затримав особу, мав можливість доставити її до суду для вирішення питання про взяття під варту у день затримання або на наступний день, але без жодних поважних причин підозрюваний постав перед суддею лише незадовго до закінчення строку затримання, параграф 3 ст. 5 Конвенції вважатиметься порушеним [4].

Нині в Україні склалась така правозастосовча практика, що органи дізнання або слідчі органи тлумачать можливість затримання особи до 72 годин як своє право, а не обов'язок негайно доставити цю особу в суд для вирішення наявності підстав для взяття під варту. У зв'язку з цим затриманий майже три доби без жодної обґрунтованої причини перебуває в ІТТ, і лише перед закінченням строку затримання подання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою надходить в суд. З точки зору параграфа 2 ст. 5 Конвенції така ситуація є неприпустимою.

Крім того, на сьогодні у більшості держав – членів Ради Європи строк тримання скорочено до 48 годин. Європейський суд з прав людини тлумачить положення Конвенції, виходячи з принципу, що вона є "живим документом" і її тлумачення має здійснюватись разом зі зміною поглядів у європейському співтоваристві та з розвитком демократичного суспільства. З огляду на це можна з високим ступенем вірогідності спрогнозувати, що в дуже недалекому майбутньому принцип "негайності" в практиці Європейського суду з прав людини дозволятиме затримання особи для її доставки в суд лише 48 годин. Відповідно було б доцільним переглянути дозволений строк затримання в Україні і також скоротити його до 48 годин.

Додамо, що ст. 5 Конвенції передбачає, що кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього, а також кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним [5].

У разі оскарження затримання до суду, скарга затриманого негайно надсилається начальником місця досудового ув’язнення до суду. Скарга розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з часу надходження. Якщо подання не надійшло або коли скарга надійшла після закінчення сімдесятидвогодинного строку після затримання, скарга на затримання розглядається суддею протягом п’яти діб з часу надходження.

За результатами розгляду скарги суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним. Копія постанови направляється прокурору, органу дізнання, затриманому і начальнику місця попереднього ув’язнення. На постанову судді протягом семи діб з дня її винесення може бути подана апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її захисником чи законним представником. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови суду.

Якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи для досудового ув’язнення, начальник місця досудового ув’язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання [1].

Варто зазначити, що особа не може відмовитись від прав, які гарантовані їй у ст. 5 Конвенції. Іншими словами, навіть якщо особа сама здається на ласку властей і висловлює згоду на подальше ув'язнення, таке ув'язнення може бути незаконним та порушувати ст. 5 Конвенції [6; с. 29].

На даний час юридичною гарантією законності затримання та арешту (окрім передбачених Конституцією України) є норма ст. 371 КК України, що передбачає кримінальну відповідальність за завідомо незаконні затримання, привід або арешт.

Використані джерела:

1. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 року. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. - N 2. - Ст. 15. (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1001-05&p=1214146286719908)

2. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій. – К.: Істина, 2005. – 456 с.

3. Мінюков А. Забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина органами досудового слідства МВС України. // Право України. – 2002. - № 7. – с. 22 - 27.

4. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року. // Офіційний вісник України. – 2006. - N 32. - Ст. 2371. (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_004&p=1214146286719908)

5. Бортновська З. Реалізація права на свободу і особисту недоторканість в українському кримінальному процесі. // http://pravoznavec.com.ua/period/chapter/2/31/1165#chlist.

6. Олійник В. Зміст діяльності органів внутрішніх справ по забезпеченню конституційного права на свободу та особисту недоторканість. // Право України. – 2002. - № 7. – с. 27 - 30.

Демінська А.А. / ВГО "Влада закону" /




Передрук дозволено тільки з посиланням на джерело та автора в друкованому виданні та гіперпосиланням в інтернет-виданні. Всі публікації захищені Законом України «Про авторське право і суміжні права».






МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов