АНТИОЛІГАРХІЧНЕ ПОЛІТИЧНЕ ВИДАННЯ

НАША ЕЛЕКТРОННА АДРЕСА: v_zakon@ukr.net            Пишіть нам: v_zakon@ukr.net           
                                                  Головна сторінка

 
« «На варті світлої території культури». (Окремі штрихи і контури до словесного портрету – притчі ВАСИЛЯ ВОВЧКА, продовжувача славних традицій ЗАКАРПАТСЬКОЇ ШКОЛИ МАЛЯРСТВА). …».
24.05.2016 p.

Один із героїв роману М. де Унамуно: «… терпіти не міг безплідного космополітизму, який тільки те й робить, що занурює дух людини в безпорадні мрії та просякнуті нервовою зневірою утопії, й любив свою обожнювану Іспанію, чимало з дітей якої або зводили на неї наклепи, або зовсім її не знали…».

Сила живопису Василя Вовчка в тому, що він нерозривно пов'язаний із краєм батьків і дідів: із землею, ландшафтами, з речами і предметами, з барвами того світу у якому він живе. Його картини хочуть повідати про почуття митця, а вони (почуття) осердя цього малярства.

Архіважливим чинником є тяглість місцевих традицій і вплив середовища. Павло Ковжун повідав колись: «Середовище, середовище і ще раз середовище потрібне для того, щоб розвивалося мистецтво: малярство, різьба, архітектура чи музика. Атмосфера зрозуміння, зацікавлення, прихильности – лету над сірими скоропромінливими буднями – вона більше всього потрібна кожній творчості…».

Архетипічний субстрат ліричного живопису художника можна асоціювати з особливостями міфосвіту Верховин, тобто з географією малої Батьківщини, яка дає змогу митцеві осягнути книжку Природи.

Є дуже оригінальний і цікавий епізод у романі Д. Буццаті «Татарська пустеля», а також не менш загадковий діалог. Молодий лейтенант Джованні Дрого шукає дорогу до військової фортеці, де має проходити його служба. Після тривалої і виснажливої мандрівки Джованні не виявив нічого схожого на військові укріплення. Він запитує зустрічного селянина, чи далеко ще до Фортеці. « - До фортеці? – перепитав той. До якої фортеці?– До фортеці Бастіані, - відповів Дрого. – Ніякої фортеці тут поблизу нема, - сказав візник. – Ніколи про неї навіть не чув…». Як не згадати Ф. Кафку, але фортеця Бастіані все – таки не Замок… Усе виглядає так, що цей роман аж ніяк не реалістичний. «Татарська пустеля» - це роман – притча. Алегорій у ньому немає, та символів більш ніж достатньо.

Чи існують в реальності саме такі карпатські краєвиди, як ті, що виписані на полотнах Василя Вовчка? Так існують! Але настільки, наскільки в їх існування вірить автор…

Описуючи «вишній світ» Платон зауважував, - … про чистий світ на високому плато, на чистій землі, на чистій землі з її чистими кольорами, ну наче про наші Карпати мовлено…

Ось у романі «Туман», одного знаменитого іспанця, є такі рядки: «… я й справді іспанець, іспанець за своїм народженням, за освітою, за тілом, за духом, за мовою і навіть за професією та роботою; я іспанець за всіма можливими ознаками, й іспанізм – моя релігія, і небо, в яке я вірю, - це небесна й вічна Іспанія…».

Ці пречудові слова співвідносяться з творчим життям ужгородського митця, треба тільки «замінити» Іспанію на Карпатську Україну…

Інколи говорять, що мистецтво визволяє найбільше тоді, коли змушує людину забувати що вона існує. Буває, глядач настільки заглиблюється, задивляючись у зміст картини, відвертаючи увагу від себе самого, тоді забуваються побутові проблеми і негаразди. Роботи закарпатського художника наділені такими властивостями.

Підсумуємо цей шматок роздумів цитатою з мудрого Ф. Дюрренматта: «Усе – таки цей світ, який вона (людина) пізнає, - не реальність, не істина, а реальність і істина тією мірою, якою людина здатна пізнати його за допомогою своєї істини, тобто за допомогою своїх конструкцій».

На роботах цього митця ви зустрінетеся з : горами, освітленими сонцем і умитими дощами, трапляється, вкриті імлою, в горах і долинах живе душа закарпатська, вона виказує себе у святкуванні народних празників, у сценках повсякденного буття, у старовинному вбранні місцевих вродливиць, у давніх як цей світ ритмічних рухах збирачів винограду, яблук і слив… Йому малярськими засобами вдається розкрити сутність, філософію життя краян, які живуть віками за Карпатами,показати їх силу і волю, красу, лагідність і суворість довкілля цієї неповторної частини Ойкумени.

Любомудр і поет Богдан Чепурко писав: «У світових міфологіях поняття середини світу – одна з категорій моделювання простору…». Китайці вважали свою імперію за серединну, греки увели в обіг поняття «золотої» середини, євреї мають себе за «обраний» народ, цебто центральний…. Всі народи обрані, тільки б не на шкоду комусь, чи собі; не варто виставляти претензії на панування у світі, відомо чим це закінчується… А почуймо ще раз Б. Чепурка: « … в приналежності до природи, до істини, до однакових законів світобудови, кожна окраїна неповторна, але СВОЯ ЗЕМЛЯ НАЙКРАЩА!».

Звичайно, є «кращі» з тих чи інших поглядів місця, території, але, не маючи чогось одного, вони багаті чимось іншим (закон компенсації), а, по – друге, можна земний рай перетворити на спустошену ділянку землі ( знову виникає аналогія із Закарпаттям, лисіють гори…), а можна в пустелі заснувати квітучу оазу. У трактаті цього мислителя (Б. Чепурка) йдеться і про те, що кожна земля – серединна і окраїнна, «горна» і «низинна» водночас. Це про триєдиність мовимо – по горизонталі, вертикалі та їх парність. Відповідним орієнтиром служить і центр – гора, і край – межа або кордон. Правдивій пракультурі, прасилі не властиве самопожираюче протиборство Частини і Цілого, Центру – Краю і Краю – Окраїни, матерії і духа. Первородний синкретизм передбачає нерозчленованість і цілісність всіх складових світобудови.

Віра в те, що за будь – яких часів, навіть найтемніших (чи не про сьогодення?!) ми мусимо надіятися на появу промінчика, та не того відсвіту - що несуть теорії і концепції, радше від тонкого, мерехтливого Світла, яке окремі особистості засвічують незалежно від обставин. Промені від палаючої свічки осявають увесь визначений їм термін буття і творіння на Землі. Головне, ні в якому разі не звикати до Темряви… Таких осіб можна іменувати вартовими, захисниками ТЕРИТОРІЇ СВІТЛА, Василь Вовчок один із таких.

Етногенез того чи іншого народу «річ» аж надто заплутана, часто еклектична. Та крізь оту еклектику можемо угледіти – чисті, незамулені, основоположні ідеї космотворення. Народ – ідеальна основа для проявів космічного, яка містить у собі все і розвиває найчудовіше. Вести розмову з космосом, знайти порозуміння з різними людьми і народами, можна винятково способом утвердження, гідного представлення і постійного розвитку та єдності СВОГО НАРОДУ…

Саме це і робить у царині малярства Василь Вовчок.

Видатний Д. Рівера у своїй книжці закарбував: « Я не просто художник, а радше людина, що реалізує свою біологічну функцію – ТВОРИТИ КАРТИНИ, як дерево творить квіти і плоди. Дерево не ремствує, коли втрачає створене ним за рік, тому що знає і на той рік воно знову буде вкриватися цвітом і плодоносити».

Герой тексту не матиме заперечень щодо цієї думки….

Андрій Будкевич – Буткевич, дослідник мистецтва, брендолог


 
Передрук дозволено тільки з посиланням на джерело та автора в друкованому виданні та гіперпосиланням в інтернет-виданні. Всі публікації захищені Законом України «Про авторське право і суміжні права».




 

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
RSS підписка нашого сайту

ПІДПИСКА СтопкомUA


НОВИНИ ПАРТНЕРІВ