АНТИОЛІГАРХІЧНЕ ПОЛІТИЧНЕ ВИДАННЯ

НАША ЕЛЕКТРОННА АДРЕСА: v_zakon@ukr.net            Пишіть нам: v_zakon@ukr.net           
                                                  Головна сторінка

 
« «Може, я струна бабиного літа, хоч надворі весна?». (Короткий начерк, як намагання сказати щось від себе, про надзвичайно скромного і неймовірно обдарованого митця – Василя Петрецького). …».
12.06.2016 p.

(Короткий начерк, як намагання сказати щось від себе, про надзвичайно скромного і неймовірно обдарованого митця – Василя Петрецького).

Замінник епіграфа.

«… Може, я осиковий листок

На вітрі доріг

Може, я струна бабиного літа Хоч надворі весна?».

Василь Рубан.

Пролог.

Почну з двох взаємопоєднуваних цитат мислителя, праці якого були актуальні у 20 столітті, і ще більше значимі в 21- му, це Дмитро Донцов:

«Ця когорта нових мистців, які вже родяться і ділають,, вона змете труйливі теорії стомлених життям, вона витисне печать свого духа на грядучій твердій добі. Вона видасть наших Данте, Кіплінга, нового Шевченка, Сенкевича, Декостера…».

Бо не перестану повторювати слова Ніцше: « Питання сили чи слабості одиниці і народу залежить у великій мірі від того, до чого вони прикладають поняття краси. Естетика grand styl’ ю не естетика плебея…».

І на додаток, аж надто слушна теза того ж автора, про наявність двох естетик, двох літератур, двох пород людей, двох ментальностей: « Естетики декадансу і – естетики, яка за Шевченком бачить завдання літератури (мистецтва теж) в проповіді ідеалізму, героїки, боротьби за великі і шляхетні цілі в літературі grand styl’ ю. Естетика, яка джерело краси й натхнення бачить в тім Слові, ЩО НАД НАМИ…».

Продовження прологу.

Василь Петрецький народжений у 1943 – му році на теренах Сріберної Землі, в місті Хуст. Його батько студіював науки у Празькому університеті, а диплом захищав у Будапешті. Дід – Тегзе Василь навчався разом з Томашем Масариком у Віденському університеті, вільно володів кількома мовами. Був міністром в уряді Чехо – Словаччини повоєнних років, опісля завершення Першої світової війни. Величезна спрага, котру мав до навчання ще з дитячо – юнацького віку не дивує, мабуть передалася у спадок по лінії родоводу. У 1957 році поступив у Київську художню школу імені Т. Шевченка, а 1961 року став студентом Київського державного художнього інституту, навчання тривало 6 років.

Закарпатці куди б їх не закинула Доля і обставини життя, завше повертаються додому… З 1969 року і до цих днів, Василь Васильович викладач Ужгородського училища прикладного мистецтва (зараз коледж мистецтв). Важливу роль у його становленні як художника відіграли викладачі, то були не просто педагоги, а видатні митці: В. Касіян, Г. Якутович, М. Дерегус.

Він був одним з найулюбленіших і найталановитіших учнів В. Касіяна, хоча тільки віджартовується з цього приводу. Пан Василь говорить наступне: «Так, було, ходив додому до Касіяна, робили лінотипи і плакати…, а все інше то людські вигадки». Картини авторства Василя Петрецького добрим словом відзначала і Тетяна Яблонська.

З молодих літ був вільною людиною. « Я мав до ідеології СРСР і до самої тієї держави стійкий імунітет несприйняття», - зізнається митець. Це особа високої культури поведінки і спілкування, він мав, і має товариські і дружні стосунки чи не з усіма художниками, з якими знайомий. Талановитий педагог, котрого шанують студенти, а краще послухаймо самого В. Петрецького: «Давав і даю волю студентам, ніколи на них не тиснув, в тім числі на їх « его».

Це митець тієї плеяди, що не афішує свої здобутки і досягнення, але твердить: « Усе українське мені близьке, від староукраїнського до сучасного. Ніколи «не бив себе у груди», але являюся щирим українофілом…».

Мені дуже пощастило, невдовзі по завершенні святкувань Різдва Христового, близько чотирьох годин бути у домівці пана Василя, та мати невимовну радість чути його розповіді.

Основа тексту.

У різних жанрах і стилях писав і пише цей художник, все йому вдається на високому професійному рівні – графічні роботи, книжкова графіка, краєвиди і натюрморти, і портрети, вони у нього особливі. Живопису цього автора притаманні певні ознаки Київської школи малярства, Василь Петрецький фахово, вишукано зумів «пересадити» ці ознаки на закарпатський «грунт». Доречно згадати висловлювання любомудра і поета Б. Чепурка: « Звичайно, «чистої», недотичної фантазії, як і чистого мистецтва, просто не буває – все тією чи іншою мірою закорінено. Але ж є (був!) стан культурного синкретизму, нерозчленованості науки і релігії, певне інформаційне поле культури, етносу, особистості, Є ЦІЛІСТЬ – вичленити яку наш обов’язок…».

Мало, дуже мало в нашій гуманітарній спільноті яскравих постатей, а ЦІЛІСНИХ ще менше, жодних вагань і сумнівів, Василь Петрецький один з них!

Думаю герой начерку міг би вимовити ті ж слова, що належать рідкісно даровитому, та призабутому Валерію Іллі:

«…Хто там карається так тяжко

У світлі вікон о третіх півнях

Господи поможи йому раніше ніж мені

А ще більше тому

В чиїх вікнах зовсім темно».

Зупинімо свій погляд на двох незабутніх картинах – «Портрет друга» і «Між соняшниками». Що їх поєднує? Придивившись, можна помітити і «прочитати» наступне, -у рисах пана літнього віку і молодої жінки, окрім властивих українській расі доброти і вдумливої заглибленості, бачимо певні риси «варязства». Друг митця зображений на полотні, попри доброзичливий погляд, чимось невловимим нагадує Е. Гемінгвея…Наші вчені, зокрема М. Шлемкевич, вивчали специфіку і особливості характеру українців. До чого ведемо хід мислі? У тетралогії Вагнера гном на ім’я Мімі намагається дістати золото Рейну, котре стережуть на дні ріки красуні. Вони своєю привабою відволікають увагу гнома від коштовного скарбу. Та коли гномові вдалося зосередитися на одній цілі і зректися кохання, він заволодів скарбом. Напрошується питання, чи не маємо зректися пісенної закоханості, щоб віднайти скарби модерної культури? Подекуди лунають заклики, аби ми спекалися ліризму, розспіваності, почувальності. Але ж це є антитеза до попередньої засади. Тільки при загостреній емоційності звично впадають із однієї крайності в іншу. Нам не слід відмовлятися від пісенного ліризму, бо це зречення самих себе. Хоча, ця антитеза відіграє і позитивну роль – підсилює інший бік нашої душі, формотворчо – пластичний. Микола Шлемкевич трактував так: «Врівноважити емоціональне мрійництво зусиллям і тугою творчої, формодавчої інтелігенції, або інакше: патосові степу протиставити співмірний патос інтелекту». Таке поєднання, ніщо інше, як синтез високого рівня.

Поетом душевного розслаблення, ідилії був М. Рильський. Щастя ідилії – це подалі перебувати від боротьби, загроз, це щастя хуторянсько – загумінкове, щастя дрібних приємностей і таких же неприємностей. Дуже поцінований цей жанр під назвою «пастушої поезії» був у Європі, напередодні французьких подій 1789 року. Це ескапизм, втома від активного життя, спроба втекти від нього. Таких мотивів і складників не подибаєте у малярстві Василя Петрецького. Люди того світу, до якого належить митець, шанують Україну великого, часто переможного минулого і вірять в Україну великого майбутнього..

І знову, щодо впливів і запозичень у малярстві… Пригадаймо, В. Зарецький і вплив Г. Клімта на нього… Г. Клімт і сецесія, яка пропущена крізь бачення художника і наповнена його переживаннями. Адже сецесія – це і знання розмаїтих методів самовираження, а також уміння їх застосовувати. У мистецтві окремих повторів (творчо розвинених) бояться слабкі, а сильні митці, хіба – що посилюються. П. Пікассо стилізував негритянську скульптуру, Г. Клімт – японську гравюру. Вони що, опісля цього щось втратили? Ні, віднайшли і здобули… Філософ – то той, що є будителем, він породжує духовність. А вона(духовність), то не просто ряд цінностей або високих слів, а особливі трансформовані стани, в яких відтворюється цілісна реальність, завжди інакша, ніж наша уява і логічні пояснення. Якщо у народу мало осіб, що своїми діяннями підтримують ці стани, якщо пошкоджені цивілізаційні «шовкові нитки» і зіпсовані «механізми» культури ( мистецтво, література, наука), то той народ потрапляє у «антисвіт». Таке становище людського єства і спільнот М. Мамардашвілі іменував – «антропологічною катастрофою». Людина котра «капітулює», тим самим відмовляється від свого онтологічного зобов’язання – у духовному зростанні вийти поза власні межі. З’явилося багатенько людей, що не здатні на самореалізацію, людей без гідності, яким не відома творча праця думки, за Ф. Ніцше це – «останні люди», рабські натури. Тепер, власне як і завжди, затребувані «нові» люди – люди думки, дії, новацій, пошуків, віри. Такі особи далекі від «гонитви за подіями», їх знання містять універсалізм. Трапляються і митці – любомудри…

Короткий епілог (поради від великих і святих).

«Світ стає заординарний. Товариство – гешефтярі, християн мало… До цієї публіки пристосовується тепер і мистецтво, і театр, і преса, і все життя», - наче попереджав нас Дмитро Донцов.

Художники, не всі звичайно, пишуть роботи «з прицілом» – на довгі роки, десятиліття, хотілося б, щоб побільше було серед творів сучасних, картин для Вічності…

Микола Гоголь радив: « Не поборювати тимчасове, а обгрунтовувати вічне мають… ті, кому Бог дав не такі дари, як усім іншим…».

…Із звернення падре ПІО (святого) до духовенства: «Ви, кому Господь доручив відповідальність за душі, виконуйте свій обов’язок з любові, з великої любові, з усією вашою любов’ю…».

Дві останні цитати мають прямий стосунок до життя і творчості Василя Петрецького. А незрівнянні, одухотворені картини якого, так асоціюються з поетичними рядочками:

«… Трава не дихає,

Спрагнені квіти повідкривали роти.

Тільки пісок міряє час…».

Ліда Палій.

Андрій Будкевич – Буткевич, дослідник мистецтва


 
Передрук дозволено тільки з посиланням на джерело та автора в друкованому виданні та гіперпосиланням в інтернет-виданні. Всі публікації захищені Законом України «Про авторське право і суміжні права».




 

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
RSS підписка нашого сайту

ПІДПИСКА СтопкомUA


НОВИНИ ПАРТНЕРІВ