АНТИОЛІГАРХІЧНЕ ПОЛІТИЧНЕ ВИДАННЯ

НАША ЕЛЕКТРОННА АДРЕСА: v_zakon@ukr.net            Пишіть нам: v_zakon@ukr.net           
                                                  Головна сторінка

 
« Бєрі шінєль – іді домой! …».
28.04.2016 p.

Гомосовєтікуси України гарячково готуються до чергового вшанування ветеранів окупаційної російської армії. “До празніка Побєди осталось … дней! ” – щасливо повідомляє здеукраїнщене телебачення. У зв’язку з цим варто нагадати, що вищезгадані люди не заслуговують на почесті від українців, бо є звичайнісінькими російськими воєнними колоністами, поселеними на нашій землі із завданням виконувати поліцейські функції щодо корінного українського народу.

Мета воєнної колонізації московськими правителями території України нічим не відрізнялася від тої, яку сформулював патологічний вбивця та жорстокий завойовник ассірійський цар Тіглатпаласар ІІІ-й (744 - 727 рр. до н.е.), здійснюючи політику переселень ветеранів армії Ассірійського царства на землі підкорених народів:

а) ліквідувати постійні вогни­ща повстань у підкорених облас­тях і створити собі там міцну опо­ру в особі власних переселенців;

б) позбавити різноплемінні народи опори і єдності у боротьбі за свою незалежність.

Цікаво, що прадідусі та прабабусі нині­шньої повії-“демократії” – грома­дяни грецького міста Афіни – теж не цуралися подібної практики. Так, відрядивши п’ятсот воїнів-добровольців для захоплення острова Саламіна, афіняни поста­новили, що в разі успіху ці воїни отримають на острові зем­лю і будуть брати участь в уп­равлінні островом. Такі воєнні поселенці (“клерухи”) ут­римувалися за рахунок місцево­го населення. Вони творили надійні форпости афінської ра­бовласницької держави у басейні Середземного моря, відіграючи своєрідну роль “стримуючої сили”. Коли у 427 р. міста-держави острова Лесбос зробили спробу вийти з Афінського морського союзу, афіняни жор­стоко придушили це повстання. А на Лесбос вислали клерухів, які здійснювали поліцейський контроль над островом. Лесбосці платили їм данину (по сучасному - пенсію).

Римляни, завойовуючи якусь країну, теж засновували у ній воєнні колонії. Поселення ветеранів-легіонерів були бастіонами римського впливу в багатьох районах античного світу і разом з постійними гарнізонами римських військ тримали у по­корі місцеве завойоване насе­лення.

Досвід античних правителів у насадженні на завойованих тери­торіях воєнних колоністів-ветеранів узагальнив відомий філо­соф і політолог епохи Відродження Н.Макіавеллі (1469- 1527). У своєму творі “Го­судар” він пише: “...якщо завой­ована країна відрізняється від ус­падкованої мовою, звичаями і ла­дом, то тут втримати владу важко, тут треба і великої удачі, і вели­кого мистецтва.

...прекрасний засіб - заснува­ти в одному-двох місцях колонії, які б зв’язували нові землі з державою-завойовником”.

“Колонії не потребують вели­ких витрат, влаштування та утри­мання їх майже нічого не кошту­ють государю, і розорюють вони лиш тих жителів, чиї поля та жит­ла відходять новим поселенцям, тобто горстку людей, які, збіднівши і розсіявшись по країні, ніяк не зможуть нашкодити государю. Всі ж інші залишаться збоку і тому швидко заспокояться, злякавшись, що виявивши непо­кору, розділять долю розорених сусідів”.

Теорія Макіавеллі сподобалася московським самодержцям і перше, що вони зробили після укладення Переяславсь­кого договору 1654 року з Козацькою Державою – це збудували у Києві острог (т. зв. “Печерська фортеця”) і поселили в його околицях воєнних колоністів – сім’ї стрільців і солдатів гарнізону. Невдовзі ці, нинішньою мовою, “ветерани-визволителі” (тоді – України від Польщі), дістали змогу відзначи­тися.

Під час українсько-російської війни 1658-1659 років, коли гетьман І.Виговський зробив спробу ро­зірвати спілку з Москвою і розгромив московські війська 28 червня 1658 р. під Конотопом, “ветера­ни-визволителі” Києва придушили виступ повсталих киян і втримали місто під московським контролем. Після цього вони влаштували справжнє полюван­ня на місцевих козаків, вішаючи та рубаючи всіх спійманих по навколишніх селах та шляхах “хохлів”, про що воєводи Шереметєв і Баратинський хвалькови­то доносили у Москву.

Такий успіх заохотив мос­ковську адміністрацію до більшо­го. За новим українсько-російським Переяславським договором 1659 р. Москва виторгувала собі право поставити російські гарнізони та розмістити своїх воєнних поселенців не лише у Києві, а й усіх полкових центрах Ук­раїни.

Врешті-решт “визволення ук­раїнських земель від польсько-шляхетських окупантів” закінчи­лося ліквідацією росіянами Геть­манщини та анексією (насиль­ницьким включенням) України до складу Російської імперії зі всіма наслідками: кріпаччи­ною, рекрутчиною, націо­нальним і соціальним гнобленням. “Да что же вы так!? Ведь мы вас освободили!” Це прав­да. Українців “освободілі” від їхньої власної націо­нальної козацької держави. І попали наші предки, як у тій російській приповідці “з огня да в полим?я”. Та ще й під нагляд російських воєнних колоністів – “вєтєранов-освободітєлєй”.

Комуністичні партійні бонзи, починаючи від Леніна, теж захоплювалися “макіавеллізмом”. Особ­ливо у тій частині, що стосувалася колоніального питання. Так, ви­нищивши голодом у 1933 році десять мільйонів українців, на їх місце завезено переселенців з Росії. Ще однією з форм вве­зення росіян-колоністів в Украї­ну були т. зв. “всесоюзные комсомольские стройки”. Наприклад, нинішнє зросійщене Запоріжжя – результат саме такої акції.

Яскравим зразком російської воєнної колоні­зації є російщення Західної Ук­раїни. До 1939 року етнічних росіян тут не було зовсім. Після кровавих знайомств з “освободітєлямі” 1914-1915 і 1939-1941 років місцеве населення ставилося до росіян вороже і масово підтримувало Українську Повстанську Армію. Успішно здійснювати окупаційну політику в такому несприятливому середовищі адміністративним органам Совєтської Росії (СРСР) було вкрай важко. Тому Москва взялася за насильницьку “інтернаціоналізацію” краю. Перший етап цієї акції відбув­ся у 1939 - 1941 рр., коли з ново­придбаних у результаті змови з нацистською Німеччиною, окупо­ваних Червоною Армією, а потім анексованих СРСР земель виве­зено (депор­товано) вглиб Росії місцеву політичну і культурну еліту, а завезено “на розплод” кацапів. Але невдовзі їм довелось, гублячи лапті, мерщій тікати на свою “Родіну-мать єйо! ”

Другий етап розпочався у 1944 р., коли Чер­вона Армія прилізла вдруге, по­ховавши надію місцевих українців на відновлення незалежної від Польщі й Росії Західно-Української Народної Республіки. Того року почалося масове завезення у Західну Україну десятків тисяч росіян і “русскоязычных”, котрі мали стати опорою окупаційної ро­сійської ра­дянської адміністрації. Роби­лося це часто під гаслом “брат­ньої допомоги кваліфікованими фахівцями”. Правда, в архівах збереглося чимало особових справ та анкет цих “фахівців”, з яких виходить, що і їх освіта і кваліфікація, м’яко кажучи, бажали бути кращими. Що ж поробиш! Роки партійних міжусобних чисток в СРСР не пройшли безслідно для дипломо­ваних інженерів, педагогів, праці­вників культури. Котрі вижили – пиляли ліс в Сибірі, працювали у табірних “шаражках”. На їх місце прийшли з освітою в чотири кла­си, чи в кращому випадку з “робфаком”. Зате з червоною книж­кою і “большевістской ненавістью к врагам совєтской (читай – рос­ійської) власті”. Саме їх і присла­ли колонізувати Західну Україну. Як свідчить “Справка о выдвижении местных кадров в отделах народного образования, здравоохранения, искусства по Львовской области от 19.03.1947 р.” для тов. Л.Кагановича, в керів­ництві львівською медициною місцевих було з 151 лише 14 осіб (9,2%), в керівництві освітою обласного рівня – 0, районного - 3 особи (8,3%). З 5826 учителів, місцевих – 1725 чол. або 29,7%. З 732 працівників мистецтв місцевих - 162. На керівній роботі з 69 осіб, місцевих – 7 (10,1%). Приїжджих “освободітєлєй” селили у стратегічних населених пунктах Західної України. Бу­динків для них на перших порах і не будували. Вис­тачало квартир та домів репресованих “украінскіх націоналістов”. Багато прибульців з майна невинних жертв і капіталець нажили. Зокрема сумнозвісний “колекціонер” антикваріату Островєрхов, великий друг Пушкінського музею у Москві. Як і поляки, нові окупанти теж обсаджу­вали своїм технічним персоналом клю­чові об’єкти зах­ідноукраїнсь­ких міст, заклади зв’яз­ку, транспорту тощо. Навколо ж будува­лися військові містечка, бази, аеродро­ми. В них теж служили і жили ро­сіяни, а не галичани.

Російське керівництво СРСР ніколи не забувало науки Макіавеллі. Після закінчення російсько-німецької (1941 - 1945) війни, демобілізованих “вєтєранов-освободітєлєй” масово поселяли в Україні, перш за все там, де міг пригодитися їх воєн­ний фах: у Львівській, Тер­нопільській, Івано-Франківській, Закарпатській, Чернівецькій, Во­линській, Рівненській, Київській, Одеській областях, а також у Кри­му. Дехто з новоспечених воєн­них поселенців бойовий досвід здобував на місці. Як от т. зв. “вєтєраны послєднєго призыва”. Їх у квітні-травні 1945 р. мо­білізували в армію, а війна з німцями закін­чилася. Та не з українцями. І багато хто з “вєтєранов послєднєго призыва”, як самі вони при­знаються, “был танкіст - стал чекіст”. Тобто взяли участь у придушенні національно-визвольної бороть­би українців. Кожного року до них додавалися воєнні пенсіонери з усіх куточків Росії, чи то пак “СРСР”, яких навмисно скерову­вали на поселення в Україну.

У сім’ях воєнних колоністів-ветеранів Червоної Армії та інших каральних структур СРСР вирос­тали діти, а потім і внуки. Як їх виховували батьки і діди-карателі - не важко здогадатися. Так формувалася п’ята колона Росії в Україні. На далеку перспективу розраховувала Москва. І її роз­рахунки справдилися. Всі роки, що минули з часу відновлення незалежності України, воєнні поселенці Росії в Україні т.зв. “вєтєрани-освободітєлі” і їх нащадки невтомно копають яму під українською державою.

Зрештою, мають для цього “законні” підстави. Адже після проголошення незалежності Ук­раїни обміну населенням між Ук­раїною і Росією не відбулося. Мільйони українських політв’язнів, депортованих росіянами у Сибір, на Далекий Схід і Крайню Північ Росії були у 1991 р. кинуті наприз­воляще державою, керованою перефарбованою в синьо-жовті барви російською адміністрацією УРСР. Українці були змушені про­ти власної волі залишитись у місцях заслання, та ще й прийня­ти російське громадянство, щоб не опинитися в становищі апат­ридів – осіб без громадянства, а значить позбавлених всіх політичних і соціальних прав. Про їх повернення в Україну ніхто з проросійського керівництва України і не згадує. Російським же воєн­ним поселенцям – ветера­нам і членам їх сімей в Україні негайно і безумовно даровано українське громадянство, не спи­тавши навіть місцевих українців, чи хочуть вони, щоб у їхній хаті жили ці конвоїри чи ні.

За воєнними колоністами Росії збережено всі пільги та пенсії, встановлені ще уря­дом СРСР. За цими клерухами закріплено право во­лодіння українською землею та участі в управлінні дер­жавою. Як вони ці, подаровані їм аван­сом, права реалізовують, видно з їх практичної діяльності.

Свого часу після чергової антиукраїнської провокації в центрі Києва один з лідерів “Русского движения на Украине”, замполіт Житомирської обласної організації “Союза советских офицеров”, полковник у відставці І.Нєумивакін признався: ”Среди нас были люди, которые родились в России, жили там, служили, а сейчас живут на Украине. Многих военных переводили на Украину из других республик СССР, они здесь ушли в отставку, остались на пенсию... Я сам родом из Воронежа… Здесь, на Украине, мои дети, жена… И она тоже родилась в России. Мы свидетельствовали о преступной сущности ОУН-УПА.” А чому б цим “свідєтєлям Єгови-Сталіна” та не зайнятися своїми землячками? Скажімо, власовцями. Але ж ні! Ці нахаби-мігранти у нашому домі сміють нам вказувати, хто для нас має бути злочинцем, а хто – героєм. Герої, у їхній хворобливій уяві – це буцім вони самі та Русская Красная Армія мародерів і насильників.

Отже, вкотре переконуємося у спра­ведливості давньої сентенції: “скільки вовка не годуй - він у ліс дивиться”. Давно пора, як у байці Крилова “спустити на вовка гончих зграю” і російських сіроманців, які так і не змог­ли прижитися в українській гос­поді, відправити у любі їм тамбовські ліси. Там, очевид­но, їм буде краще. Хай там буду­ють пам’ятники Сталіну і Жукову, виють вовком на Бандеру і Шухевича, п’ють водку і закусують її щами. Сало їм шкодить на мізки.

А для початку слід домогтися скасування Закону України “Про статус вете­ранів війни, гарантії їх соціально­го захисту” і позбавити ветеранів – окупантів пільг і громадянства України. А далі – “Чемодан. Вокзал і на Хутір Михайлівський”. Українці не повинні годувати знахабнілих до краю ветеранів чужої армії, на руках яких запеклася українська кров. Українці зобов’язані прове­сти об’єктивне розслідування їх “діянь” і покарати винних у гено­циді українського народу. Оце і буде дійсним святом Перемоги, української Перемоги!

Анатолій Зінченко, м. Полтава

Джерело:

Сайт «НАШЕ ДІЛО (NASHE DILO)»


 
Передрук дозволено тільки з посиланням на джерело та автора в друкованому виданні та гіперпосиланням в інтернет-виданні. Всі публікації захищені Законом України «Про авторське право і суміжні права».




 

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
RSS підписка нашого сайту

ПІДПИСКА СтопкомUA


НОВИНИ ПАРТНЕРІВ